Translate

понеділок, 21 січня 2019 р.

Одна єдина Соборна Україна

       22 січня, в Україні відзначають День Соборності. В цей день сто років тому був проголошений Акт возз'єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки.

     Урочистий Акт злуки Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки в єдину соборну Українську державу проголосила директорія УНР 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
     «Віднині зливаються в одне ціле  віками розділені частини України -  Галичина, Буковина, Закарпаття та Придніпрянська Україна – в одну велику Україну. Збулись мрії, заради яких жили та заради яких вмирали кращі сини України. Віднині є одна незалежна Українська Народна Республіка», - так було написано в Акті злуки.    
      Щороку 22 січня на вулицях міст і сіл України українці стають в живий ланцюг, що символізує об’єднання країни.
     Книжкова виставка в читальній залі відділу обслуговування ЦРБ   пропонує замислитись над історією нашої країни, сьогоденням  та майбутнім українського народу.



неділя, 13 січня 2019 р.

Щедрівочка в Михайло-Коцюбинській громаді





       Вже вдруге Михайло-Коцюбинська громада збирається на фестиваль щедрівок. Цього року гостей та учасників святкового дійства гостинно приймали Жукотки. Смаженою картоплею, духмяною випічкою, юшкою, глинтвейном пригощали всіх без винятку. Тільки їж. А народні артисти вже ж і постаралися. І козу водили, і щедрівок співали,  і бажали всім добра і здоров`я, миру і процвітання, а також, самих простих і звичних речей, таких близьких для всіх і бажаних.

Щоб і кури в вас неслися,
Щоб і свині в вас велися,
Щоб і кіт у хаті нявкав
І собака
в дворі гавкав,

Щоб ваш дім фінанси мав, 

А господар процвітав.













  




 



субота, 12 січня 2019 р.

Василь Блакитний

        До 125- річчя з дня народження Василя Еллана-Блакитного в читальній залі бібліотеки відкрилась  виставка.


        Василь Михайлович Елланський. Епіграфом до багатьох  розповідей про Еллана Блакитного ставлять його цитату з вірша « В житті горю… Життя люблю». За своє коротке життя він встиг зробити дуже багато. Віддав усі свої сили й енергію на організацію культурного відродження в Україні. Редагував газету «Вісті», додатка до неї — «Література. Наука. Мистецтво» Заснував журнали «Всесвіт», «Червоний перець». Голова колегії Державного видавництва України. Організатор і керівник першої спілки пролетарських письменників «Гарт».

        Всією душею вболівав за долю країни. Активний учасник «Просвіти», революційного руху, деякий час працював головою  Чернігівського губернського комітету. 
         Крім поетичного та організаторського, Василь мав ще один талант – уміння дружити. Згадуючи про Елланського, всі неодмінно вказують на щирість і щедрість його серця. Павло Тичина пригадує, як Василь якимсь дивним чином врятував його від призову в армію, серед спогадів Павла Григоровича також є слова: «аби не Блакитний – Довженка б не було…».
         Вшануванням пам’яті було іменування вулиць у Чернігові й Києві, був і пароплав Еллан Блакитний і пам’ятна дошка на будинку письменників у Харкові та селищі Михайло-Коцюбинському, де він народився.
         Але головне, що досі існує Держвидав України, і видається журнал “Перець” і газета “Вісті”, а також не зменшується інтерес до особистості, яка зробила величезний гідний внесок у розвиток культури свого народу.

        А ми, мешканці селища, вдячні за те, що в нашому селищі народилась ця непересічна особистість. 

                             Хата Василя Елланського
                             в селі Козел.

Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, —
Я з тобою і нерівний, і розкиданий.
Се тому, що я боям довіку відданий,
Се тому, що я шаленим бурям рідний,
Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…

Вже  не  прийма  земля  настирливих  дощинок;  
Все  більше  в  калюжах  шматків  небес;
І  серед  листу  жовтого  воскрес
Буянням  трав  пригноблений  барвінок.
У  хмарах  трублять  сурми  журавлині.
Гаї  скидають  шати  золоті,
І  пишно  грає  барвою  на  самоті
Зелена  хвоя  юної  ялини.
Тендітні  руки  вогняного  Змія
Все  рідше  пестять  персоньки  Землі…


           Мій сад
Не  знав  блискучих  фарб  весни  
Мій  серед  міста  сад  —
Припали  пилом  ясени,
Трава,  лапастії  клени
І  осокорів  ряд.

Я  ще  не  був  у  тім  саду  —
Він  рідкий  і  пустий…
Тоді  до  нього  я  піду,
Красу  тужливу  в  нім  знайду,
Як  полетять  листи…

Вогнем  злото-червоних  фарб
На  сонці  він  горить,
Мов  хтось  розкидав  цінний  скарб…
Проходить  лист  осінній  гарт
І  з  леготом  летить.

Про  доленьку  свою  лиху
Хапливо  шепотить,
Неначе  злодій  у  льоху,
Неначе  хворий  на  духу,
Що  хоче  все  відкрить.

Мій  сад  не  бачив  чар  весни,
Не  бачив  мрійних  снів  —
І  лиш  співає  восени
Червоно-жовтий  лист  кленів
Свій  лебединий  спів.


Пропонуємо вам переглянути статтю Людмила Рінгіс
                    
                      “НА ВОЛЮ СТРУНКО РВЕТЬСЯ У БЛАКИТЬ”
                               
Елланський Василь Михайлович –  поет-комунар, полум’яний співець революції, громадський діяч, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора посмертно.

     Народився  12.01.1894 р. у селі Козел Чернігівської губернії (тепер Михайло-Коцюбинське) в сім’ї  священика.  Навчався у Чернігівській семінарії, де подружився з Павлом Тичиною та сім’єю Коцюбинських.
     У 1914 –1917рр. здобував освіту у Київському комерційному інституті, а коли інститут у зв’язку з воєнними подіями перевели до Саратова, повертається до Чернігова, бере участь в організації  молодіжних гуртків. Лютневу революцію 1917 р. сприйняв з захопленням, на цей час вже редагує газету “Боротьба” і стає лідером лівого крила партії українських есерів, що сформувалось у партію боротьбистів. Потім – один із організаторів Київської комуни, що мешкала на вул. Терещенківській. Був на політичній роботі у Червоній Армії, учасник боїв з білополяками, обирався членом ЦК ВКПб та членом ВУЦВК.

     Писати вірші почав ще навчаючись у семінарії, а друкуватися –  з 1918 року і водночасся став відомим і улюбленим поетом серед революційної молоді. Його книга віршів “Удари молота і серця” проникнута пафосом боротьби і вірою у перемогу, сповнена благородного відчуття світу.
Після переїзду до Харкова організовує спілку пролетарських письменників “Гарт”, з якою пов’язано багато видатних літературних імен України. Саме там співпрацює з  П.Тичиною, О. Довженком, Ю. Смоличем, М. Бажаном. Багато уваги приділяє молодим кадрам. По праву став теоретиком пролетарської культури, виходять друком його роботи “Новий письменник – нова література”, “Велична тема” та ін.
     Важливим партійним завданням і громадським обов’язком вважав призначення редактором, був першим і незмінним до кінця життя редактором газети “Вісті”, а потім і додатків до неї:  “Література, наука, мистецтво” та двотижневика “Всесвіт”.  Потім з’явився журнал “Червоний перець”, до редакції якого входив і художник Сашко Довженко. Еллан – активний автор, друкувався майже у всіх українських виданнях, писав вірші, дотепні  літературні епіграми, пародії, шаржі, гнівну сатиру. То ж мав кілька літературних псевдонімів: поет-лірик Василь Еллан, поет-комунар Еллан Блакитний, сатирик Валер Проноза, пародист Маркіз Попелястий, прозаїк Артюр Орталь та інші. Видав кілька збірок віршованих сатиричних фейлетонів: “Нотатки олівцем”, “Радянська гірчиця”, “Державний ум”.
    З редакторським кабінетом на вул. Сумській пов’язані долі десятків і сотень творчих людей: тут утворювалися організації, складалися творчі колективи, вимріювалися нові заходи, зароджувалися сміливі ідеї, накреслювалися плани на багато років вперед. За “Гартом”  літературним утворився “Гарт” театральний (основоположники Еллан і Ю.Смолич), потім “Гарт” музичний (основоположники Еллан і П.Козицький), а тоді й “Гарт” образотворчий (основоположники Еллан із О.Довженком, тоді ще мало кому відомим скромним художником).
     Діяльність Еллана Блакитного була багатогранною, і до всіх своїх занять і справ він ставився дуже відповідально, вважав, “що не маєш права робити менше, ніж можеш”. Друзі й ближні дивувалися, як Василь встигав так багато робити і вирішувати, вражалися його неймовірною працездатністю.

       До останніх днів життя Еллан Блакитний був Головою Держвидаву України, не менш складної та важливої, ніж періодичні видання, справи, також потребуючої вкладання чималих сил і часу.
     Помер Василь Елланський 4.12.1925р. від тривалої хвороби серця. Похований був з почестями за містом біля аеродрому поруч з братською могилою героїв Жовтня та могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту. У перші роковини смерті Блакитному було встановлено пам’ятник у м. Харкові, потім урочисто відкрили Будинок письменників імені Еллана Блакитного. На відкритті Лесь Курбас говорив: “...Еллан – не просто ім’я, Еллан – то є одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...”
     А у страшному 1937 р. по могилах того невеличкого кладовища біля шосе Харків-Москва, де ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор з плугом... –  і зрівняв їх з землею. І пам’ятник у місті було зламано (нібито п’яний шофер збив монумент...) У ті ж безжально-трудні роки культу закрили й Будинок...
     Почалися страшні випробування для сім’ї, що тривали багато років: безпідставне й довге ув’язнення дружини – Лідії Євгенівни Вовчик і голодне гнане існування доньки Майї аж до початку війни, коли вона, вісімнадцятилітня партизанка, була закинута з літака з найдосконалішою рацією в глибокий тил гітлерівців і систематично передавала на прийом партизанському штабу найцінніші розвідувальні відомості. А у повоєнні роки смілива дівчина не погодилася з пропозицією зректися батька й матері, робила все, щоб звільнити з табору хвору матір. Потім головною справою вважала поновлення несправедливо скривдженої святої пам’яті батька.
     Василь Елланський прожив коротке, але таке яскраве життя, насичене революційною героїкою і драматизмом складних пожовтневих часів. Залишив цікаву літературну спадщину, ставлення до якої було різним у часі: і роки замовчування й навіть заборони, і шанобливого вивчення з включенням до шкільної програми. Залишилися  численні вдячні спогади тих, з ким співпрацював та спілкувався.

        Майя Василівна зберігає цікавий документ – матрикул студента Василя Елланського, слухача економічного відділення.
      Восени 1914 року Елланський вступив до Київського комерційного інституту і переїхав до Києва. Тут він жив з приватних лекцій та, в перші часи, з невеличкої ма¬теринської допомоги. Через слабке здоров'я був звіль¬нений від служби в армії й до самого 1915 року жив спершу у Києві, часто навідуючись до Чернігова, а по¬тім, як інститут евакуювали до Саратова, більше жив у Чернігові, часом наїжджаючи до Саратова.
     З його студентського матрикула видно, що, незважаю¬чи на шукання засобів до життя і участь у громадсько-революційній роботі, в навчанні інститутському він не відставав і виконував свою роботу задовільно, а з деяких дисциплін — навіть добре (учився на економічному від¬ділі). Роки «священного писання» і вчителі (семінарії), що оціню¬вали його й Тичинині літературні здібності двійкою з сотками, були позаду. За перший осінній семестр 1914-1915 р. Елланський здав енциклопедію права, статистику, комерційну арифметику, нову руську істо¬рію, загальну нову історію (середні віки) й французьку мову, а в другому семестрі склав 5 теоретичних заліків і виконав 2 практичні роботи, тобто все, що вимагалося навчальним планом. В 1915-1916 р. за два семестри він також виконав усе, здавши 16 теоретичних заліків і виконавши 6 практичних робіт. Останній семестр, 5-й, тобто осінній семестр 1916-1917 р., в матрикулі від¬значений складанням теоретичних заліків. За 1917 рік жодних поміток –  вже на початку року пірнув Елланський у революційну роботу.
        Писати вірші Василь почав приблизно з 1912 р., чимало написано й у студентські роки.  Основна частина його образної красивої лірики написана в 1917-1920 роки. 


пʼятниця, 21 грудня 2018 р.

Михайло-Коцюбинське


          з нагоди 95 - річчя Чернігівського району
                        для газети "Наш край"
 Селище Михайло-Коцюбинське, у минулому Козел – це переплетіння людських доль. Так було завжди. Сюди приїздили звідусіль, звідси вирушали у світи й тут лишалися, аби прожити життя.  Свою  первісну назву  поселення запозичило від річки Козел, на берегах якої розкинулось. Також відомо, що село розпочало своє існування на землях острова Красна гряда, відомого з 1571 р., коли ним заволоділи любецькі шляхтичі Юшкевичі та Богуші. У Філарета Гумілевського знаходимо пояснення виникнення поселення: «По самому названию поселение древнее, не гетманское, которому известен кацап, а не козел; и как древнее имение епископской кафедры, поселение дотатарское…». Поблизу села виявлено городище, поселення й курганний могильник часів Київської Русі. Вперше згадується в Чернігівській Переписній книзі 1666 р. як село Борисоглібського монастиря. За часів козаччини село  входило до Любецької сотні Чернігівського полку. З 1782 року центр Козлянської волості Чернігівського повіту. В  ХІХ ст . просліджується динаміка зростання населення і вже в 1897 році  в селі проживає 3891 мешканець – 724 двори. Діяли дві православні церкви Петропавлівська та Покровська (на місці старих церков у кінці ХІХ ст. побудували нові (1878,1882).



 У 1847 р. діє «приходское училище палаты государственных имуществ», яке в 1868 року отримало статус  земської школи. 1864 рік – відкрито лікарню. 1897 рік – відкрито першу в повіті  сільську бібліотеку. Працювали три  заїжджі двори, крамниця, 44 вітряні млини, 2 маслобійні заводи.

Історія внесла свої корективи. У січні 1918 року в селі встановлено радянську владу.  В цей час відкрито колбуд, аптеку, бібліотеку, школу, будинок культури, організовано три колгоспи. З 1923 по 1962 рік  селище було районним центром Чернігівської області.  З 1929 року в джерелах  зустрічаємо різні назви села: Войків, Войківський район та село Куйбишев. Назви не прижилися. В 1935 році населений пункт було перейменовано на   честь класика української літератури М. М. Коцюбинського. 1960 року село Михайло – Коцюбинське отримало статус селища міського типу.  

У роки Другої світової війни на захист 
Вітчизни пішло з села  982 жителі, 628 не 
повернулися до рідних домівок -  полягли на фронтах. Уродженці села   Костянтин Федорович Шкаруба (1915-1954), Степан Савелійович Одноорченко (1914-1992) та Яків Федорович Руденок (1915-1992) удостоєні високого звання “Герой Радянського Союзу”. У часи незалежної України, захищаючи  державний суверенітет та територіальну  цілісність держави, своє життя  віддали сучасні Герої України Володимир Брешинський та Іван Томилко (посмертно нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ст.). Шануючи памʼять про подвиг, вдячні односельці в центрі селища  в 2015 році встановили  Меморіал учасникам АТО.

Дбали про рідне селище і в повоєнний час, коли згасли фронти Другої Світової. Райцентр  відновлювався за керівництва Погорілого І. П., Ященка Д. Н., Лисенка Г. Ф., Мироновича Д. П. Були заново побудовані приміщення лікарні, школи, банку, пошти, бібліотеки, Будинку культури, райкому, райвиконкому.

Стрімкий  розквіт селища відбувся  у 70 - 80 роках.  В 1972 році на посаду голови колгоспу ім. Войкова приходить Горбач Василь Якович. За  його  керівництва на околиці  зводиться великий комплекс для відгодівлі молодняка великої рогатої худоби. Господарство щороку продає  державі півтори тисячі тонн мʼяса. Одночасно утримувалось 4800 голів ВРХ. За клопотанням та підтримки Василя Яковича в селищі асфальтовано дороги, проведений водогін, до осель колгоспників підведено газ, побудований Будинок культури на 300 місць.

В цей час функціонує  33 організації. Серед них вирізнялася «Сільгосптехніка», потужності якої  дозволяли працевлаштувати  не лише  мешканців М. –Коцюбинського, а й охочих з навколишніх сіл. Загалом нараховувалось близько 300 робочих місць. При «Сільгосптехніці» діяв автопарк на сто тракторів і машин. Працювала майстерня по ремонту машин  та комбайнів, були організовані курси трактористів.  За керівництва Биковця О. Г.  впроваджувались  раціоналізаторські пропозиції, підприємство пʼять разів отримувало перемогу в змаганнях серед «Сільгосптехнік» по  Україні.  Одночасно в селищі працювали міжрайонний лісгосп, «Сільгоспхімія», побутовий комбінат, ватиновий цех, два комунгоспи,  комбікормовий завод, який за рік переробляв 24 тонни  зерна (135 робочих місць).
 
За успіхи в розвитку сільського господарства, освіти й культури 112 жителів нагороджено орденами й медалями. Вагомі здобутки були й на освітянській ниві. Не одне покоління спортсменів виховав відмінник народної освіти вчитель Шпак Микола Ілліч,  автор  проекту та організатор будівництва селищного стадіону «Олімп», який носить  його імʼя.

В українській літературі відоме імʼя уродженця села Козел, українського поета і журналіста, громадського діяча Еллана Василя Блакитного. У 2018 році, вже в обʼєднаній Михайло-Коцюбинській громаді було засновано премію на його честь. Найпершою лауреаткою  в номінації «Література» стала Наталія Олександрівна Сапун, людина щирого серця і відкритої душі. Літературну справу продовжено. В сучасній українській літературі М. – Коцюбинське презентує лауреат літературних премій, член Національної спілки письменників України Олена Печорна.

Вже протягом багатьох років щирою піснею тішать односельців учасники  хорового колективу «Джерело» при М.-Коцюбинському Будинку культури.  Колектив  створений 1968 року. Захист на звання «Народний аматорський хор» відбувся 1992 року за хормейстера Миколи Гончаренка. З того часу не раз змінюється склад колективу,  керівники, а це відомі музиканти чернігівщини, але звання не полишає співаків.  Нині керує хором Олексій Лактін, лауреат премії Еллана Блакитного 2018 р.



Нові часи продукують нові зміни. З грудня 2016 року шляхом добровільного обʼєднання, яке проходило в рамках децентралізаційних процесів в Україні, була утворена Михайло-Коцюбинська обʼєднана територіальна громада. Більшістю  голосів головою М.-Коцюбинської ОТГ було обрано Миколу Васильовича Завального. У 2014 році Миколу Васильовича  нагороджено грамотою президента Клубу голів громад України та медаллю «За вагомий внесок у розвиток місцевого самоврядування та зміцнення української державності». Адміністративним центром  стало селище Михайло – Коцюбинське, до складу громади  увійшли 19 сіл і 1 селище міського типу 8 –ми старостинських округів: Андріївка, Левковичі, Зайці, Льгів , Льгівка, Кругле, Кархівка, Леньків Круг,  Жукотки, Гірманка, Левоньки, Пльохів, Скугарі, Бірки, Шибиринівка, Антоновичі, Москалі, Ведильці, Малійки. Загальною кількістю населення 8423.  Освіта представлена шістьома загальноосвітніми закладами, де навчаються  612 учнів та чотирма закладами дошкільної освіти. М.-Коцюбинську гімназію визнано опорною.  Працює школа мистецтв на пʼять відділень, сім фельдшерсько-акушерських пунктів та амбулаторія загальної практики сімейної медицини, медичний центр для реабілітації людей із неврологічними патологіями та серцево-судинними захворюваннями «VITAL», історико-краєзнавчий музей,  дванадцять закладів культури. В обʼєднаній громаді за рахунок коштів, виділених на соціально-економічний розвиток, були проведені  капітальні ремонти (заміна покрівлі, вікон та дверей, реконструкція системи опалення та харчових блоків) в закладах освіти, культури, придбана спецтехніка, вібулося відкриття спортивного майданчика зі штучним покриттям (М.-Коцюбинська гімназія), встановлено нові автобусні зупинки,  освілюються вулиці, ведеться робота по ремонту доріг. На території громади працюють цех з виготовлення меблів, ТОВ "ЕКОБІОПРОМ" (обробка деревини, виготовлення паливних гранул з відходів деревини), приватно-орендне підприємство ім. Войкова, яке спеціалізується на розведенні ВРХ, виготовленні продуктів   борошномельно-круп’яної промисловості. Агропромислова компанія Agricom Group представлена в М.-Коцюбинській громаді ТОВ «ДОБРОДІЯ ФУДС» та ТОВ «АГРОФІРМА ІВАНІВКА».У травні цього року відбулося урочисте відкриття заводу з виготовлення пластівців із зернових культур і продуктів на їх основі. Потужність виробництва – 1 мільйон кілограмів готової продукції на місяць. Завод зайняв територію колишнього комбікормового заводу.




 Михайло-Коцюбинська – аграрно-промислова, відкрита для інновацій та зовнішнього світу, інвестиційно- та туристично- приваблива перлина Чернігівського Полісся, яка дбає про історико-культурну спадщину. Екологічно чиста, комфортна та беспечна для проживання, духовно багата спільнота активних  і дружніх людей, які ведуть здоровий спосіб життя.


                                                       М.-Коцюбинська селищна рада


















Новорічна ялинка в Михайло-Коцюбинському