Микола Фурс

                    Нащадок

Приїхав знов у вотчину свою,

Давно вже похилилася хатина,

Та я й тепер садибу цю люблю,

Куточок найрідніший України.

Господарем в хатину цю зайду

І образам зтьмянілим помолюсь,

Стареньку грубку звично розтоплю,

Я заповітом батьківським горджусь.

Піду мерщій з відерцем білим до криниці,

Яку копали хутором колись,

Нап'юся чистої, холодної водиці,

Відразу втома дінеться кудись.

А вечером зійдуться всі сусіди,

Щоб з постаттю відомою зустрітись,

Вони завжди, як тільки я приїду,

Новинами виходять поділитись.

Вже називають діти мене дідом,

Пофарбувала скроні сивина,

Але я знову на той рік приїду,

Дай Бог, щоб закінчилася війна.

Неси мене вітре.

Неси мене вітре до мами і тата,

До рідного краю неси,

Неси, щоб стареньких батьків обійняти,

Згадати дитинства часи.

Як тільки зустріну батьків моїх милих,

До самого долу вклонюсь,

За те, що вкраїнцем мене народили,

Що я цим корінням горджусь.

Неси мене вітре до рідної хати,

Де я народився і жив.

Об'їздив країн я по світу багато

Та краще землі не зустрів.

Тут рідна калина росте край дороги,

Вкраїнські тут села й міста.

Такого врожаю немає ні в кого,

Щоб так колосились жита.

Неси мене вітре до мами і тата,

Де пісня в саду солов'їна,

Неси, де чарують Дніпро і Карпати,

Де вільна моя Україна.

Червона калина, високі тополі,

Вкраїнські тут села й міста,

Я вдячний тобі за щасливу цю долю,

Вкраїно моя, золота.

 

 «У ЛЮДСЬКІЙ ІСТОРІЇ ІСНУЄ ВІЙНА. Існує жорстокість, існує насильство, існує ненависть».

Як це все пережити? Як відродити себе, примиритися з жахіттями, подолати страх?

Кожна людина – господар свого життя. І тільки їй вирішувати: поховати себе під уламками минулого, чи простити, прийняти всіх, і в першу чергу себе і прийти до розуміння свого призначення у світі.

Про це і багато іншого у книзі Едіт Егер «ВИБІР»:

«Прощення не означає, що ти пробачаєш кривдникові те, що він зробив із тобою. Це ти прощаєш ту частину себе, що була жертвою, та відпускаєш усі звинувачення».

«Зцілення - це не відновлення, а відкриття. Відкриття надії у відчаї, відкриття відповіді там, де здавалося, що відповіді не існує, відкриття, що важливо, не те, що сталося, а те, що ми з цим робимо».

«Люди запитують у мене, як я навчилася долати минуле. Долати? Долати? Я нічого не здолала. Кожне побиття, бомбардування та селекційна черга, кожна жахлива мить, яку я вважала останньою, - все це досі живе в мені, в моїй пам`яті та нічних жахіттях. Минуле нікуди не зникає. Через нього не переступиш, його не видалиш. Воно живе в мені. Але також у мені живуть перспективи, які подарувало минуле: як я вижила, аби бути звільненою, бо живила надію у серці. Я вижила, аби пізнати свободу, бо навчилася прощати».

«Прощати нелегко. Значно легше триматися за кривди, прагнути помсти. Дуже легко створити в’язницю з болю, з минулого. У кращому випадку помста марна. Вона не може змінити того,що з вами сталося. Значно гіршим є те, що помста увічнює колообіг ненависті. Вона стає циклічна. Коли ми прагнемо помсти, хай і ненасильницької, ми рухаємося по колу замість того, аби просуватися вперед. Помста не звільняє».

«…Я зробила це заради себе. Я відпустила, звільнила частину себе, яка впродовж значної частини мого життя витрачала мою розумову та духовну енергію, аби тримати Гітлера на ланцюзі. І поки я трималася за той гнів, я була закута в ті ланцюги разом із Гітлером, замкнена у руйнівному минулому, у власному смутку».

«Час не лікує. Людина це робить сама, з часом. Зцілення можливе, коли ми вирішуємо взяти на себе відповідальність, коли вирішуємо піти на ризик і, нарешті , коли вирішуємо позбавитися рани, відпустити минуле чи журбу».

«Взаємини з пацієнтами навчили її важливих рис: «наші болісні випробування насправді не покарання, вони дарунок. Вони дарують нам майбутнє та його сенс, можливості знайти нашу унікальну мету та силу».

«Як легко життя може перетворитися на молебень провини та каяття, на пісню, що лунає з одним і тим же приспівом, з неможливістю простити собі. Як легко життя, яке ми не прожили , стає єдиним, якого ми воліємо. Як легко нас можна спокусити фантазією, що ми маємо вплив, що ми хоч колись мали вплив, що все, що ми могли або мали зробити чи сказати, якби ми лише зробили чи сказали це, могло б зцілити біль, стерти страждання, повернути втрачене».

«Але я більше не була ув’язненою. Я могла обрати власну свободу. Я могла перелічити власні почуття: гнів, нікчемність, смуток, каяття. Я могла дозволити їм кружляти, зростати та вщухати , минати. Могла ризикнути та відпустити потребу покарати себе за те, що живу. Могла відпустити почуття провини та повернути справжню повноцінну себе».

Виступ перед військовими, які повернулися з Афганістану:

«Я нагадала собі, що я тут, аби поділитися найважливішою правдою, яку я знаю : що найміцніша в’язниця – наш власний розум і що ми вже маємо ключі - це готовність цілковито взяти на себе відповідальність за своє життя, готовність йти на ризик, готовність звільнити себе від звинувачень та повернути собі власну невинність , прийняти та полюбити себе за те, хто ми є насправді – люди, недосконалі та цілісні».

 У тенетах соцмереж знайшла чудовий відгук-роздум на книгу

Ярослава МЕЛЬНИКА «ДАЛЕКИЙ ПРОСТІР

Неймовірна книга.

Давно я не читав такого класного поєднання антиутопії, соціальної фантастики та трилеру. 

Головний герой книги Габр живе у світі незрячих, але однієї миті він починає бачити і після цього його життя кардинально змінюється. Він сам сумнівається у собі, кохана дівчина вважає його хворим, за ним полюють.

Мегаполіс – величезний металевий хмарочос в якому живуть мільйони безликих сірих істот, які ніколи не піднімають голови догори, бо не знають, що існує інший, далекий простір. Усе їхнє життя обмежене близьким простором. Адже так їх навчають протягом всього життя. Жити, рухатися за допомогою акустики.

Чому цей світ незрячий? Чому Габр став зрячим? Чому його вважають хворим та хочуть зробити знову незрячим?

Події в книзі розвиваються неймовірно стрімко. Головного героя кидає з однієї стресової ситуації в іншу. Дещо, звісно, можна передбачити. Зокрема я точно знав, що ще десь зрячі повинні бути. Але загалом задумка книги чудесна. Виконання класне. Мені ні на мить не стало нудно. Хотілося чимшвидше прочитати книгу і дізнатися кінець такої цікавої історії.

Багато і роздумів у книзі, як від головного героя про себе самого. Так і про те, чи варто розповідати людям правду, якщо ця правда їм зробить тільки погане. Наприклад, вони від неї почнуть відчувати себе неповноцінними. А можливо взагалі закінчать життя самогубством. То чи варто тоді розповідати усю правду? Відповідь тут у кожного своя.

Протягом усієї книги головний герой шукає свого місця в тому житті. Він весь час сумнівається. Габру не подобається, що йому щось нав’язують інші люди. Якщо чесно, інколи в тих його роздумах про місце в житті я взнавав частково себе.

Кінець я теж частково передбачив. В принципі, він логічний і правильний. Рекомендую усім любителям фантастики та антиутопій. Книга чудова. повірте – точно не потратите час намарне.

ПС. Після прочитання книги і про автора гуглив. Дивно, що раніше нічого про нього не чув.

(От тільки автора не скопіювала).

Автор Делія Овенс «ТАМ, ДЕ СПІВАЮТЬ РАКИ»

Поглинула… Разом з дівчинкою-підлітком проживала одиноке життя на маршах, загублених диких океанських узбережжях. ЇЇ покинули всі, навіть мама. Уявляєте? Що може відчувати маленька дівчинка, залишена сам на сам з собою, покинута спочатку братами та сестрами, потім мамою, а тоді і батьком. Всі пішли , навіть не попрощавшись.

І мабуть, вижити цьому Болотному дівчиську, як її прозвали в селищі, допомогло велике єднання з природою. ЇЇ друзями,близькими стали птахи.

«Кая занурювалась в дику безмовність. Певно, природа є єдиною опорою, котру життя не в змозі вибити в неї з під ніг».

Не один раз дівчина ставила питання : «Чи всіх залишають і не повертаються? Кидають так, як її. Спостерігаючи за життям тварин, бачила, що матері ніколи не кидають свою малечу.

В неї закохуються місцеві парубки. Бо вона, не така як всі, але ніхто не кличе за дружину. Пізніше кохання вона назвала «оманливими сигналами світлячків».

Автор ставить питання : «Чому на зранене серце, що досі стікає кров`ю, лягає тягар прощення?».

Одного разу дівчина усвідомлює, що вона нарешті готова знову відкрити своє серце. Простити, прийняти любов і подарувати свою, але вже не тваринам.

 

- Мамо, я не жартую і не беру тебе на кпини,

Я дійсно здичавів трохи за вісім років війни.

Слова не складаються в речення, хоч сядь та й плач,

Тому пробач за дивне прохання мені. Пробач!

Я побачив дівчину, яка... Ну, одна така на усі світи.

І вперше в житті вагаюся, що робити, як підійти.

І не підходжу. А вона усміхається, наче сонце напровесні.

Мамо, руді дівчата прекрасні безсовісно.

Вона парамедик. Кожну вільну хвилину я хочу бути із нею,

Тож бігаю по пігулки від болю та діареї.

Ну, чому ти смієшся? Такі випадки тут доволі часті,

Сухпай, консерви, зелені сливи - ось тобі й "швидка настя".

Але я ж не про те, я про те, що поставив собі завдання:

Підійти й попросити якусь пігулочку від кохання.

Здавалося б: усе просто, пошле подалі - це ж не біда.

А ось підходжу - язик не слухається, в колінах шумить вода.

І от я тупцяю перед нею, чуюся геть нещасним,

А вона дивиться... Мамо, руді дівчата - безмежно прекрасні.

У неї ластовиння на носику, очі - небо ізрання,

А я - останній йолоп, я про пігулки, та не від кохання.

Ти можеш сміятися, бо, звісно, мені ось уже й за тридцять,

За плечима особисте життя, війна й особистий цвинтар,

А тут раптом - кохання, може, і недоречне й невчасне.

Мамо, руді дівчата безмежно й безповоротно прекрасні.

Із ними б до моря, а чи на лижі в Карпати, Альпи, -

А на війні чим дівчину потішити?

Вижити в бою і добути скальпа?

Знаєш, мамо, я наберуся сміливості, тобто я вже набрався,

Скрутив із фольги від сухпаю перстень, нівроку він мені вдався.

Зараз піду у намет... Стоятиму йолопом перед нею

І знову молотиму нісенітниці. Може, й про діарею.

Але ти все ж, на всяк про всяк,благослови на словесний прорив!

Добре, мамо, я в тебе сміливий... Забудь, про що тут наговорив.

.....................................................................

- Мамо... Мам, ти не зайнята? Слухай, я зараз лусну від щастя,

Руді дівчата - воістину сонечка. Мамо, її зовуть Настя.

Я хотів їй сказати красиво, а вийшло, як завжди, мамо.

Я про сердечний біль, вона: "Зробімо кардіограму!"

І тоді я зізнався, що всі оті пігулки від болю, від діареї

І оці скарги на серце - це не про біль, а про кохання до неї.

І тепер в нас обручки з фольги від сухпаю. Мамо, я без обману!

Благословляй швиденько, ми з Настею до капелана!

Газета "Життя. Історії" Дзвінка ТОРОХТУШКО

 Бахмутські Янголи

Я родився, мамо, у сорочці,

На яку "скидалися" селом.

Мене три версти тягнули хлопці,

Я чекав вже зустрічі з Христом!

Й мого Ангела тягли на плечах,

І його контузило в боях.

Він стогнав так,наче дід старечий,

Чи рушницею підбитий птах.

Його крила, вже давно не білі,

Брудним шматтям сунулись за ним,

І смерділи гидко,бо поцвіли.

Бо довкола сирість, їдкий дим.

Я й тому живим, мабуть,лишився,

Хто ж мене на Небо понесе?!

І ще місяці зо два не брився,

Там би не впізнали у лице.

Лежимо з ним у бинтах в шпиталі,

Мені в вену,а йому в крило,

Ллють води живої по бокалі,

Кажуть,нам добряче повезло.

Моляться старенькі на колінах,

Палять в храмі свічі панотці,

Щоб щастило янголам та сину.

На "сорочку" сотня в кулаці....

© Цісаренко О.

 

Ця книга була в бібліотеці довгих чотири роки. Якось руки не доходили. Чула гарні відгуки. Аж ось, знайшовся час і на неї.  Книга-колаж  Дмитра Кешеля «Родаки».

 Читала потрошку, був острах втратити зачарування, насолоду від кожного прочитаного речення. Книга давала піднесення, осяяння. Письменник описує картини дитинства  в закарпатському селі. Його головні герої не жаліються на життя, кожен епізод  наповнений  гумором.

Книга настільки захопила, що прикарпатське «Слава Ісусу Христу» звучало в думках, кожного разу, коли віталася.

Трошки про сюжет. Розповідь ведеться від імені невгамовного збитошника Митрика. Він повідає нам про свою величезну родину, про веселі історії, які з ними трапляються. Про свої витівки в школі, та не тільки.

Захисниця усіх баба Фіскарошка зі своєю козою, незворушний дід Соломон, який найбільше любить спати, нянько, який крутиться, як може і вчитель Пан Фийса, який (напевне) найбільше потерпав від витівок Митрика.

І  все це оповито такою життєвою мудрістю!

 Фото з інтернету.