Еллан Блакитний

              Зустріч з дочкою КІНГівця

В житті горю... Життя люблю –
І лоскіт сміху, й терпкі сльози,
І кожну радощинку п’ю,
Як сонце п’є ранкові роси.

Ці рядки належать Василю Еллану (Блакитному), одному з видатних кінгівців, студенту тих буремних років, коли наш навчальний заклад називався Київським комерційним інститутом.
            Взагалі написано про життя й творчість Василя Михайловича Елланського дослідниками, літературними критиками та мемуаристами чимало: робились різні акценти в оцінках політичних поглядів митця, під різними кутами розглядалась його творчість. Були часи, коли твори не перевидавались і навіть заборонялись – і майже усе це відбувалося вже після – і посмертна нагорода орденом Червоного Прапора, потім руйнування пам’ятника поету і через понад десятиліття арешт дружини “за відсутність пильності у спілкуванні з ворогами народу...”, і пропозиція дочці відмовитися від батька й матері. І, нарешті, вивчення творчості Еллана Блакитного включено до шкільної програми, і дозволено дати до друку навіть те, що не публікувалося за життя поета й дивом збереглося попри негаразди та іспити часів.
              Чим можна пояснити, що з часом не зменшується інтерес до творчості Василя Блакитного? За висловом Леоніда Новиченка: “Масштабність духовної особистості поета виявилась передусім у тому, що він розказав про час і про себе... в нероздільній єдності, злютованості обох цих корінних для поезії понять”.
              Василь Михайлович прожив неповних 32 роки (1894-1925р.), а от громадська й творча біографія його яскраві та насичені і революційною героїкою, і драматизмом тих складних пожовтневих часів, у яких він був активним і щирим учасником, вкладав всю енергію й самовідданість у будь-які справи. Поет-комунар, полум’яний співець революції, голова Держвидаву України, перший і незмінний до кінця життя редактор газети “Вісті”, а потім і додатків до неї: “Література, наука, мистецтво”, двотижневика “Всесвіт”, організатор і керівник спілки пролетарських письменників “Гарт”, куди входило багато видатних письменників. Там співпрацював із П.Тичиною, О.Довженком, Ю.Смоличем (ці імена також вписані у славну історію нашого університету). Вихователь молодих письменницьких кадрів, критик і публіцист, автор дотепних літературних епіграм, пародій, шаржів, гнівної сатири – усе це Василь Михайлович Елланський (він же Василь Еллан, Еллан Блакитний, Валер Проноза, Маркіз Попелястий).
              Є дуже цікава книга “Ні слова про спокій” – спогади сучасників поета. Почитайте, яку добру пам’ять про себе залишила ця чуйна, авторитетна, світоглядна особистість! Упорядкування матеріалів для видання робила дочка поета. Нам пощастило познайомитися з нею.
               Майя Василівна Вовчик-Блакитна – прізвище складається  з двох псевдонімів: підпільного прізвиська мами (мабуть за ту сіру шапку, у якій, мов вовчисько, бігала ця смілива революціонерка-підпільниця) та одного з псевдонімів батька. Героїчну юність і нелегке життя мами уявити по розповіді неважко: революціонерка-підпільниця, яку мучили денікінці, найстрашніше, певне, пізнала у 30-ті роки, тоді працювала доцентом Харківського сільгоспінституту. Вже не беручи участі в будь-яких політичних акціях, потрапила до табору політв’язнів (може за те, що жила в одному будинку з поетами “розстріляного відродження”?!).

    Так само у співавторстві писала листа Сталіну. На той час вона вже була відомою орденоносною партизанкою. От і розписала на кількох листах і про батьків, і про себе, й просила, враховуючи всі заслуги, щоб звільнили хвору маму з табору. І знов переписувала після зауважень: “Замість десяти, треба викласти на одному листочку, але переконливо...”

                Маму звільнили, і Микола Платонович навіть прийшов зустрічати на вокзал, хоч для нього це теж було небезпечно в ті роки. Однією з дорогих реліквій зберігає книгу “Політ крізь бурю” з автографом М.П.Бажана: “Дорогі Лідо та Майо! Ви обидві – справжні автори цієї поеми. Отже з глибокою повагою і любов’ю присвячую Вам її. Ваш Микола. 1.02.1965р. Київ”. Ми уважно слухали і відчували, як нелегко дається така розповідь, адже все проходить болем крізь серце: і спогади про те, як ховалася у родичів та знайомих від переслідувань “дочка ворога” аж до війни, і як виконувала партизанські доручення, і як була десантована з рацією в тил ворога, і як відмовлялась зректися батьків, коли поступала до університету, і всі ці довгі подальші роки, коли було зроблено все, щоб відновити заслужено добре ім’я батька й матері.
                Усім життям своїм Майя Василівна доводить, що гідно й надійно несе передану батьками естафету святої любові до Вітчизни. Є чимало написаного в різні роки і друзями й чоловіком, і спогади самої Майї Василівни. Все це цікаво почитати, а ще можна побачити у Національному музеї мистецтв України, або в каталогах художника О.Шовкуненка, як виглядала героїчна партизанка-радистка, молода дівчина у шкірянці. Майя Василівна має звання “Почесний радист СРСР”, довідку про неї включено до біографічно- енциклопедичного словника “Жінки України”. Додатково до нагород (а це орден Червоної Зірки, який отримала ще у партизанському лісі, потім ще два ордени Великої Вітчизняної війни другого ступеня та близько п’ятнадцяти медалей) нещодавно ще була вручена мером Києва медаль “За мужність”.
                 Ми вдячні Майї Василівні за всі матеріали, надані до університетського музею, і за незабутні зустрічі з нею у бібліотеці мистецтв імені М.П.Бажана, де ми презентували ювілейну збірку “Багатобарвне Літо”, і в Музеї літератури України, куди на один з цікавих заходів були запрошені клубівці “Дорогами до прекрасного”, і за цікаві спілкування по телефону. Щиро бажаємо цій чудовій людині насамперед здоров’я та уваги й любові ближніх.

                Батька Майя Василівна живим майже не пам’ятає, була малою, коли підкосила його хвороба серця. А от поетів, які допомагали-опікували сім’ю померлого друга, згадує з вдячністю. Так цікаво розповіла, як у “співавторстві з М.Бажаном” писала гімн школи. “Викликали до директора, й кажуть: “ ти, як дочка поета, маєш написати...” Прийшла додому й почала “творити”, саме за цими муками й застав Микола Платонович. Довідавшись, що саме пишу, уважно передивився, сказав, що “в цілому непогано, але отут краще... і тут можна... ” І коли завершив, то виправленого червоним по всьому листку було значно більше, ніж моїх слів про найкращу в світі рідну школу. Отож переписаним начисто й віддала виконане відповідальне завдання, не знаю, хто слова поклав на музику, але гімн школи був, звучав на всіх урочистостях аж до самої війни”.

                             “НА ВОЛЮ СТРУНКО РВЕТЬСЯ У БЛАКИТЬ”
         

Елланський Василь Михайлович –  поет-комунар, полум’яний співець революції, громадський діяч, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора посмертно.

     Народився  12.01.1894 р. у селі Козел Чернігівської губернії (тепер Михайло-Коцюбинське) в сім’ї  священика.  Навчався у Чернігівській семінарії, де подружився з Павлом Тичиною та сім’єю Коцюбинських.
     У 1914 –1917рр. здобував освіту у Київському комерційному інституті, а коли інститут у зв’язку з воєнними подіями перевели до Саратова, повертається до Чернігова, бере участь в організації  молодіжних гуртків. Лютневу революцію 1917 р. сприйняв з захопленням, на цей час вже редагує газету “Боротьба” і стає лідером лівого крила партії українських есерів, що сформувалось у партію боротьбистів. Потім – один із організаторів Київської комуни, що мешкала на вул. Терещенківській. Був на політичній роботі у Червоній Армії, учасник боїв з білополяками, обирався членом ЦК ВКПб та членом ВУЦВК.

     Писати вірші почав ще навчаючись у семінарії, а друкуватися –  з 1918 року і водночасся став відомим і улюбленим поетом серед революційної молоді. Його книга віршів “Удари молота і серця” проникнута пафосом боротьби і вірою у перемогу, сповнена благородного відчуття світу.
Після переїзду до Харкова організовує спілку пролетарських письменників “Гарт”, з якою пов’язано багато видатних літературних імен України. Саме там співпрацює з  П.Тичиною, О. Довженком, Ю. Смоличем, М. Бажаном. Багато уваги приділяє молодим кадрам. По праву став теоретиком пролетарської культури, виходять друком його роботи “Новий письменник – нова література”, “Велична тема” та ін.
     Важливим партійним завданням і громадським обов’язком вважав призначення редактором, був першим і незмінним до кінця життя редактором газети “Вісті”, а потім і додатків до неї:  “Література, наука, мистецтво” та двотижневика “Всесвіт”.  Потім з’явився журнал “Червоний перець”, до редакції якого входив і художник Сашко Довженко. Еллан – активний автор, друкувався майже у всіх українських виданнях, писав вірші, дотепні  літературні епіграми, пародії, шаржі, гнівну сатиру. То ж мав кілька літературних псевдонімів: поет-лірик Василь Еллан, поет-комунар Еллан Блакитний, сатирик Валер Проноза, пародист Маркіз Попелястий, прозаїк Артюр Орталь та інші. Видав кілька збірок віршованих сатиричних фейлетонів: “Нотатки олівцем”, “Радянська гірчиця”, “Державний ум”.
    З редакторським кабінетом на вул. Сумській пов’язані долі десятків і сотень творчих людей: тут утворювалися організації, складалися творчі колективи, вимріювалися нові заходи, зароджувалися сміливі ідеї, накреслювалися плани на багато років вперед. За “Гартом”  літературним утворився “Гарт” театральний (основоположники Еллан і Ю.Смолич), потім “Гарт” музичний (основоположники Еллан і П.Козицький), а тоді й “Гарт” образотворчий (основоположники Еллан із О.Довженком, тоді ще мало кому відомим скромним художником).
     Діяльність Еллана Блакитного була багатогранною, і до всіх своїх занять і справ він ставився дуже відповідально, вважав, “що не маєш права робити менше, ніж можеш”. Друзі й ближні дивувалися, як Василь встигав так багато робити і вирішувати, вражалися його неймовірною працездатністю.
       До останніх днів життя Еллан Блакитний був Головою Держвидаву України, не менш складної та важливої, ніж періодичні видання, справи, також потребуючої вкладання чималих сил і часу.

     Помер Василь Елланський 4.12.1925р. від тривалої хвороби серця. Похований був з почестями за містом біля аеродрому поруч з братською могилою героїв Жовтня та могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту. У перші роковини смерті Блакитному було встановлено пам’ятник у м. Харкові, потім урочисто відкрили Будинок письменників імені Еллана Блакитного. На відкритті Лесь Курбас говорив: “...Еллан – не просто ім’я, Еллан – то є одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...”
     А у страшному 1937 р. по могилах того невеличкого кладовища біля шосе Харків-Москва, де ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор з плугом... –  і зрівняв їх з землею. І пам’ятник у місті було зламано (нібито п’яний шофер збив монумент...) У ті ж безжально-трудні роки культу закрили й Будинок...
     Почалися страшні випробування для сім’ї, що тривали багато років: безпідставне й довге ув’язнення дружини – Лідії Євгенівни Вовчик і голодне гнане існування доньки Майї аж до початку війни, коли вона, вісімнадцятилітня партизанка, була закинута з літака з найдосконалішою рацією в глибокий тил гітлерівців і систематично передавала на прийом партизанському штабу найцінніші розвідувальні відомості. А у повоєнні роки смілива дівчина не погодилася з пропозицією зректися батька й матері, робила все, щоб звільнити з табору хвору матір. Потім головною справою вважала поновлення несправедливо скривдженої святої пам’яті батька.
     Василь Елланський прожив коротке, але таке яскраве життя, насичене революційною героїкою і драматизмом складних пожовтневих часів. Залишив цікаву літературну спадщину, ставлення до якої було різним у часі: і роки замовчування й навіть заборони, і шанобливого вивчення з включенням до шкільної програми. Залишилися  численні вдячні спогади тих, з ким співпрацював та спілкувався.

        Майя Василівна зберігає цікавий документ – матрикул студента Василя Елланського, слухача економічного відділення.

      Восени 1914 року Елланський вступив до Київського комерційного інституту і переїхав до Києва. Тут він жив з приватних лекцій та, в перші часи, з невеличкої ма¬теринської допомоги. Через слабке здоров'я був звіль¬нений від служби в армії й до самого 1915 року жив спершу у Києві, часто навідуючись до Чернігова, а по¬тім, як інститут евакуювали до Саратова, більше жив у Чернігові, часом наїжджаючи до Саратова.
     З його студентського матрикула видно, що, незважаю¬чи на шукання засобів до життя і участь у громадсько-революційній роботі, в навчанні інститутському він не відставав і виконував свою роботу задовільно, а з деяких дисциплін — навіть добре (учився на економічному від¬ділі). Роки «священного писання» і вчителі (семінарії), що оціню¬вали його й Тичинині літературні здібності двійкою з сотками, були позаду. За перший осінній семестр 1914-1915 р. Елланський здав енциклопедію права, статистику, комерційну арифметику, нову руську істо¬рію, загальну нову історію (середні віки) й французьку мову, а в другому семестрі склав 5 теоретичних заліків і виконав 2 практичні роботи, тобто все, що вимагалося навчальним планом. В 1915-1916 р. за два семестри він також виконав усе, здавши 16 теоретичних заліків і виконавши 6 практичних робіт. Останній семестр, 5-й, тобто осінній семестр 1916-1917 р., в матрикулі від¬значений складанням теоретичних заліків. За 1917 рік жодних поміток –  вже на початку року пірнув Елланський у революційну роботу.
     Писати вірші Василь почав приблизно з 1912 р., чимало написано й у студентські роки.

БУЯННЯ СИЛ

Земля поорана, безвільна і пахуча.
Лани зелено-жовтої свиріпи.
Біжать у далеч верби на шляху.
Як радо вітер в вуха віє:
— Випий!
Степів струмок — як радість неминуча.
Скинь пиху!—
Лягти на землю. Пити небо. Простір.
Гойдатися у співах вітрових.
Не мріяти. Не думати. Нічого.
У грудях тануть клопіт і тривога.
Спиняє дух від млості.
Буяння сил живих.
1915р.

СЕРЦЯ ПЕРЕБОЇ

Умовляють серця перебої:
— Тах... тук... тук... тах...
тах... тук... тук...
Заспокоїм...
Заспокоїм...
Заспокоїм
Стомлене у муках мук...—
Зацвіте хрещатенький барвінок,
Прошепоче серце: «Не забудь...»
Ні! Реви, крутися, хуртовино!
Буре! Будь!..
1915

ВПЕРЕД
 
Ні слова про втому! Ні слова про спокій!
Хай марші лунають бадьорі й гучні...
Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні...

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,
Єднаймо одсталих плечем до плеча!
Гей, хто нам посміє шляхи замикати?
Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,
Хай кулі ворожі назустріч летять.
Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!
Вмремо, — а здобудем ключі від життя.

    Основна частина його образної красивої лірики написана в 1917-1920 роки. Найкращим у поетичній спадщині Блакитного літературознавці вважають

           

   “Повстання”
I

Де оспіваний задуманим поетом
Сивий морок звис над сонним містом, —
Кинуто Революційним Комітетом,
Наче іскру в порох терориста.

Наказ дано (коротко й суворо):
Вдарити й розбити ворогів.
Спало тихе місто і не знало — скоро
Звідкись грізний гримне стріл.

Над безлюдністю провулочків порожніх
Білий ранок опалево плакав.

Раптом — п-ббах! — і другий, третій стріл
тривожний,
Кулемет нервово зататакав...

Легко так дісталась перша перемога;
Ворога змішав безумно смілий напад.
Панцирник здобуто... Ах, не йде підмога...
І серця тривога стисла в чорних лапах.

Затремтів напружено мотор.
Мов приріс наган до пальців,
Ох, уже стискає міцно коло ворог,
Кулі чітко лучать в панцир.

...А надвечір — все укрив туман.
Сніг лягав (м'яко-м'яко танув...)
На заціплений в руках наган,
На червоночорну рану.

II

Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки.
Наче хвиля, защемить печаль,
Жалобні Шопена звуки
Розіллє, ридаючи, рояль.

Душ блакить пекучо повна вщерть;
Розгорілась, ятриться любов'ю:
За життя розплата тільки кров'ю,
Тільки смертю переможеш смерть.

III

Гарячкове стукав, поспішав телеграф,
Знову кинув іскру комітет:
— Кров горить на наших прапорах,
Наша кров.
— Вперед!

     Крім поетичного та організаторського, Василь мав ще один талант – уміння дружити. Згадуючи про Елланського, всі неодмінно вказують на щирість і щедрість його серця. Павло Тичина пригадує, як Василь якимсь дивним чином врятував його від призову в армію, серед спогадів Павла Григоровича також є слова: «аби не Блакитний – Довженка б не було…»
Вшануванням пам’яті було іменування вулиць у Чернігові й Києві, був і пароплав Еллан Блакитний і пам’ятна дошка на будинку письменників у Харкові. Але головне, що досі існує Держвидав України, і видається журнал “Перець” і газета “Вісті”, а також не зменшується інтерес до особистості, яка зробила величезний гідний внесок у розвиток культури свого народу.

                                                                                                                                                                                                                                                                                Людмила Рінгіс

Джерело : КНЕУ імені Вадима Гетьмана. Юридичний інститут. - Текст. дані. - 2011. - Режим доступу : http://jf.kneu.edu.ua/ua/student_life/art/literaturnyj_klub_dorogamy_do_prekrasnogo/ibfo_blok_lit_klub/zustrich/

   Духовні скарби 

  Злам Еллана Блакитного

     У плеяді українських письменників і поетів "Розстріляного відродження" ім'я Василя Еллана-Блакитного стоїть дещо окремо. Він не пройшов через табори, бо помер від хвороби аорти ще 4 грудня 1925 р. Та, як и інших відомих сучасників, радянський режим спробував викреслити його з української історії. Між тим В.Еллан-Блакитний - один з провідних українських діячів, які підтримали більшовиків в Україні. І тим самим не в останню чергу зробили можливою їхню перемогу. Початок його недовгого життєвого шляху пов'язаний з Чернігівщиною. Цей період розкриває завісу над змінами у свідомості як самого В.Елланського, так і його покоління. 

       
       Василь Михайлович Елланський народився 12 січня 1894 р. в родині священика, що очолював прихід у селі Козел Чернігівського повіту. Коли Василю виповнилося чотири роки, батько помер. З того часу погіршилось матеріальне становище родини. Вона була не те щоб бідною, але постійно виникали матеріальні проблеми. 1905 р. Василь з мамою, Галиною Василівною, переїжджає до Чернігова. Але в місті жили лише зимою, а літом виїздили у села Козел чи Тулиголова (Глухівський повіт) до відомої української родини Модзалевських (до бабусі Василя). 
       Мати поета співчувала українському руху, під час революції 1905-1907 рр. вступила до "Просвіти", взагалі, була жінкою досить радикальних поглядів. Одного разу навіть врятувала підпільний гурток від поліції, заховавши в кошику під білизною прокламацію, декілька разів возила нелегальну літературу до Гомеля. Тож з дитинства Василь мав можливість читати революційну літературу. Можна уявити, що творилося у голові дитини після тих листівок, як глибоко западав в свідомість хлопця їх зміст. 
       Мати Василя підтримувала дружні стосунки з родиною Коцюбинських. Десь 1911 р. Василь познайомився з М.Коцюбинським, його дружиною Вірою Устимівною. В.Елланський відвідував "суботи" М.Коцюбинського, всі лекції і вистави "Просвіти". Саме М.Коцюбинський та відомий український діяч І.Шраг добирали літературу для Василя, отже, значною мірою формували ідейні орієнтири та уявлення юнака про сучасне йому суспільство. Ще одна людина, яка помітно впливала на Василя, - вчитель малювання в семінарії М.Жук. На його уроках учні розмовляли лише по-українськи, читали українські газети, в тому числі галицькі, влаштовували диспути, що приваблювало Василя. 
       В семінарії, де вчився В.Елланський, він зарекомендував себе як не надто добрий учень. З класу в клас переходив за другим розрядом (до речі, як і його товариш П.Тичина). До того ж, хлопець мав серйозні проблеми зі здоров'ям. Постійно отримував незадовільні оцінки, насамперед хронічно по "священному писанию", загальна оцінка ніколи не піднімалася вище "З", і, як не дивно, в одній чверті отримав "2" з літератури. Єдину п'ятірку по закінченні семінарії Василь мав з поведінки. На відміну від інших семінаристів В.Елланський жив дома, тому був дещо відсторонений від тих подій, що траплялися в семінарії. Але за спостереженням дослідника М.Кодацького: "Взагалі тихий і малопомітний в класі, він, проте, частенько діставав "4" з "поведінки" за різні порушення семінарських порядків, головним чином, щодо служби божої". 
         Траплялися й суттєвіші інциденти. Якось Василь висловив свою думку щодо померлого керівника семінарії, внаслідок чого його ледь не вигнали з навчального закладу. Іншим разом він брав активну участь в так званому "картопляному бунті", спрямованому проти жорстокого режиму життя і навчання в семінарії. П.Тичина згадував як на його очах Василь заскочив у дільницю поліції і висловив усе, що він думав про її діяльність - без ніякої конкретної мети, так, аби подратувати жандармів і довести, що він їх не боїться. 
       Втім, зовні враження бунтаря Василь не справляв. Д.Дорошенко, зустрівши В.Елланського 1917р., відзначав, що Василь "був дуже скромною та симпатичною молодою людиною". За згадкою однолітків "це був надзвичайний талановитий юнак з чудовою поетичною душею, палкий революціонер, борець, не дивлячись на завжди слабке здоров'я, дуже діяльний, з великою енергією... Він так любив квіти, так красиво, так поетично розумів їх красу". Вимальовується особа, надзвичайно романтична та емоційна в тому, що стосується її переконань, чоловік, що дуже ^ гостро відчуває несправедливість і бажає перебудувати світ навкруг себе. 
       Треба відзначити, що Василь пішов до семінарії значною мірою вимушено. Мати не мала змоги оплатити його навчання в гімназії, а в семінарію Василя прийняли безкоштовно як сина священика. Зрештою він звернув з шляху батька, покинув семінарію і 1914 р. вступив до Київського комерційного інституту - вже під час першої світової війни. 
       Її початок спричинив посилення гонінь на українську культуру та водночас з'явилася надія на післявоєнну перебудову суспільства. Василь використовував своє кочове становище студента, чий інститут з Києва евакуювався до Саратова, перевозячи нелегальну літературу. Серед книг, які В.Елланський сам читав в той час, - твори М.Драгоманова, К.Маркса, Ф.Ніцше, І.Франка, Лесі Українки. У Чернігівському архіві збереглися два самвидавських українські журнали: галицький "Вільна думка", що мав яскраво виражений самостійницький напрям, та київський "Зоря". Останній ставив на меті "утворити орган молоді, але вже досить сталої української молоді серед шкільної організації та освітлювати події різностороннє", і далі "журнал повинен стати для нас зіркою вселюдських ідеалів, вкупі з тим це горнило, в якому виховується наша середня шкільна ідеологія". Необхідність такої ідеології В.Еллан пояснював тяжкими умовами, в які була поставлена українська молодь у містах України: "Тим, хто під впливом товаришів українців, після прочитаних книжок чи власним розумом дійшов до свідомості своєї української національності, доводиться у своєму духовному розвитку весь час іти проти течії, бо все оточення тягне до московського ґрунту". 
       Зовні така робота виглядала непомітною. В.Винниченко на шпальтах "Украинской жизни" навіть примудрився звинуватити українську молодь в пасивності. Василь сприйняв твердження відомого українського письменника і політика майже як особисту образу та відповів майбутньому голові Генерального Секретаріату: "А раз молодь українська зараз не виявляє себе поверхово гучною, всім видною акцією, і раз вона мовчить, зціпивши уста, то які ж підстави, який грунт мали Ви для того, щоб налетіти (як штабний генерал з тилу на "фронт") з доганами, істеричними вигуками про антидемократизм". У наступні роки Василь і українська молодь розвинули неабияку діяльність, і гучних акцій було більш ніж достатньо, а от про демократію швидко довелось забути. 
       
       У Чернігові В.Елланський часто виступав з рефератами на зборах шкільної молоді. Мати Василя згадувала: у той час він організував гурток молоді, а свою хату перетворив на штаб-квартиру місцевої української молоді. Сама Галина Василівна не раз до півночі пильнувала біля хати. Після одного з таких зібрань син сказав їй: "Спасибі, мамочко, ти мені не мати, а товариш". Подібні таємні молодіжні гуртки для Чернігова - не новина. Серед учасників таких об'єднань - Ю.Коцюбинський, В.Примаков, інші в майбутньому відомі діячі лівого, в тому числі більшовицького, гатунку. 
       Займався Василь і цілком легальною діяльністю. Працював у Чернігівській архівній комісії, став одним із членів хору "Черниговского отделения общества оказания помощи населенню Юга России, пострадавшему от военных действий" під керівництвом А.К.Приходька. Під цією назвою ховалась національна організація, що постала з ініціативи українських діячів старшого покоління. Значною мірою завдячуючи їй, українці Чернігова отримали легальний дах для просвітницької діяльності у несприятливих умовах першої світової війни. Водночас, за даними О.Оглобліна, ім'я Василя згадується серед інших, що складали гурток молодих істориків, літераторів, мистецтвознавців, який сформувався навколо В.Модзалевського. 
       Події 1917 р. Василь зустрів людиною переконаною в необхідності революції і готовою зробити все від нього залежне для наближення "волі огнецвіту" для свого народу. Про це свідчить і дореволюційний вірш "Україна": "Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній", а далі "Вогню ж, динаміту. Хай згине минуле в ім'я будучини". Тоді у Чернігові, як і скрізь в Україні, стрімко відроджується легальний український рух. За спогадами Т.Осмачки ходили чутки, що В.Елланський "...у перші дні революції на чернігівській міській вежі почепив національний український прапор... Якось зачепив вірьовкою за гостряк вершка будівлі й виліз на дашок і почепив." 18 березня пройшли багатолюдні збори українців міста, скликані радою осередку Товариства українських поступовців. На них як представник студентства виступив В.Елланський. А головував тоді визнаний лідер українців Чернігова І.Шраг - певною мірою, наставник Василя. 24 квітня 1917 р. в Чернігові відбуваються перші загальні збори товариства "Просвіта". На них також виступає Василь. Він звернув увагу на дефіцит української літератури і запропонував заснувати видавництво "Десна" при "Просвіті", що й сталося у червні 1917 року. Збори обрали раду "Просвіти" з 15 членів, куди увійшов і В.Елланський. У червні він бере участь в українському губернському з'їзді, де, між іншим, відстоює ідею необхідності створення власного українського війська. 
       
       Василь стає інструктором Української Центральної Ради, працює в комітеті з охорони пам'ятників старовини. Водночас створюється чернігівська організація Української партії соціалістів-революціонерів, лідером якої він стає. У двадцять чотири роки В.Елланський - один із провідників українського соціалістичного руху в губернії. Він з головою пірнув у політику. Навчання, особисте життя лишилося десь позаду. Не звертає Василь уваги на засторогу лікарів, що категорично вимагали від нього спокою. Василь належав до тієї когорти молоді, що своїм першочерговим завданням вважала революцію, спалюючи в ній самого себе. Українські есери прагнули контролювати селянський рух у губернії. І досягли в цьому неабияких успіхів. Місцева філія УПСР швидко домоглася входження селянських Рад до Всеукраїнської Селянської спілки. Що ж до Василя, то на другому селянському з'їзді Чернігівської губернії він обирається кандидатом до виконкому Ради селянських депутатів, на третьому з'їзді повноправно входить до його складу. Восени В.Елланський вже виконує обов'язки голови Чернігівської губернської Селянської спілки. З вересня вона почала видавати власну газету - "Народне слово", одним з редакторів якої став В.Елланський. 
       Примітно, що довгий час, принаймні до серпня 1917 р., Чернігівська філія УПСР входила до об'єднаної організації міста. Вона складалася із представників усіх інших українських партій та організацій. Аргументуючи необхідність такого кроку, В.Елланський зазначав на загальних зборах українців міста ЗО квітня: "Коли погрожує народові якийсь ворог, коли єсть спільна мета, то всі партії об'єднуються під одним гаслом.., але не забуваючи своїх різниць, стежучи одна за одною". Під час серпневих виборів до міської Думи це об'єднання дозволило українському списку єдиний раз серед всіх губернських центрів отримати відносну більшість голосів. Щоправда, сама УПСР значною популярністю серед мешканців міста тоді не користувалась. 
       
       Національна ідея домінує в цей період у публіцистиці В.Елланського, зокрема в його міркуваннях про роль і місце інтелігенції. Найбільш дістається від В.Еллана тим "тоже малоросам", потомкам козаків, перевертням і ренегатам, які найбільше ненавидять все українське якраз тому, що діди їх - козацька старшина - колись вольності народні московським царям та боярам за маєтки продали". Саме вони, на думку В. Еллана, є найлютішими ворогами України, а не "Киевлянин" і йому подібні. Малороси працюють "на обивателя в нації", підходять до всього з міркою "свинячого кутка", але В.Еллан впевнений, що гру на рідній темноті вони програють.
       Не забуває В.Блакитний ідейних противників всього українського. У той час, як, власне, і тепер, ці люди прикривались протиставленням "ми - вони". "Ми" - "проводники общечеловеческих идей", "вони" - "націоналісти". Та якось воно так дивно виходило, що прихильники перших не бажали ні вивчати українську мову, все життя проживши в Україні, ні шанувати української культури, в кращому випадку сприймаючи її лише на шароварному рівні. На початку минулого століття В.Елланський закликав їх: "Коли ви живете на землі українського народу, їсте його хліб, ви не можете відмовитися від своєї пайки творчої роботи, коли ви дійсно хочете добра народові, з якого живете, бо тільки національним шляхом прийде народові світ. В момент народного відродження не може бути "ми і вони", а мусить бути велике, творче "ми", велике єднання всіх творчих сил, бо коли хто в критичний момент не з народом, той проти нього". 
       Звертався В.Блакитний й до інтелігенції, "української не за походженням, а за своїм національно-політичним переконанням". Тут теж, на його думку, існувала значна проблема: незнання великою її частиною рідної мови та історії, орієнтація на Москву: "Український інтелігент, що не розумів би московської мови, не читав би московських газет, книжок - всім тим українцям здавався б якимось дикуном, або людиною з Марса". Звідси парадоксальний висновок - української інтелігенції взагалі немає, бо "не може бути інтелігенції дво-тринаціональної, двокласової, як рівне не може бути інтелігенції, що за класою, за нацією". Та В.Еллан іде далі і ставить під сумнів правомірність існування термінів "російська інтелігенція", російська культура" - бо вони були наслідком грабунку царатом підкорених народів. 
       
       Серед документів В.Еллана-Блакитного збереглися нотатки, що засвідчують його прагнення з'ясувати для себе проблему нації як такої, української зокрема. Василь ставив запитання пунктами і добирав до них літературу. Він ні слова не пише про співвідношення класів у нації. Мабуть, тоді класова боротьба для нього ще не стала головною рушійною силою історії. Але події в країні штовхали таких, як Василь, що з дитинства був переконаний у вищій мудрості народу, саме на шлях класової боротьби, що з часом все сильніше розпалювалася в країні. Ось що писав з цього приводу В.Еллан відразу після першої урядової кризи: "Чи погодяться міністри-капіталісти бути пішкою в руках соціалістів? Очевидно - ні, і волею-неволею міністрам-соціалістам доведеться взяти-владу в руки - або її цілком віддати... правда це не бажано, бо ми не доросли До соціалістичної революції. Але коли постане питання про долю революції, а вона в небезпеці, Совєти мусять не боятися взяти владу". 
       Як бачимо, позиція майже більшовицька. Таке стверджувала людина, яка значною мірою розуміла небезпеку поглиблення революції, Що може закінчитися катастрофою і пануванням анархії. Про це свідчить стаття В.Блакитного від жовтня 1917 р.: "Останні вибори (земські) показують, що ідея революції, її гасла або зовсім не дійшли до села, або дійшли в якомусь невідомому і чужому для нас вигляді, що в психіці села відбувається якась таємна для нас робота - робота без нашої участі і тому може не на користь революції виллється ця робота, коли ми не прислухаємося до тих уроків, які дає історія, коли ми і надалі не звернемо найпильнішої уваги до глибини народної". І як висновок - заклик до "організованої праці на поглиблення революції". 
       На наш погляд, наведений уривок показує головну причину переходу В.Блакитного до більшовиків - прагнення завжди бути з народом. А оскільки більшовицькі настрої охопили народ - звідси його рішення. Але до кінця свого життя В.Еллан-Блакитний лишався саме українським більшовиком, намагаючись виправити те негативне, що, як йому здавалося, було притаманне більшовизму у національному питанні. 
       Однак існує інша версія мотивів дій В.Елланського. У перевиданій в 90-ті рр. минулого століття праці Р.Млиновецького "Нариси з історії Українських Визвольних змагань 1917-1918 рр." (Про що історія "мовчить") стверджується, що "Василь Блакитний був членом глибоко законспірованої організації на кшталт мафії "Братство самостійників" і що саме за її дорученням він вступив до УПСР, а пізніше до КП(б)У. Справжнє ім'я автора - Роман Бжеський, одноліток і знайомий В.Елланського, учень чернігівської гімназії, один з активістів українського руху на Чернігівщині, який задекларував своєю симпатією до ідеї самостійності України вже у червні 1917 р. під час українського губернського з'їзду. Тож, незважаючи на обґрунтовану критику його історичних праць, свідчення Р.Бжеського як очевидця варті уваги. 
       
       Як би там не було, життя і творчість В.Блакитного - поєднання постулатів боротьби класової і національної. І якщо у раннього В.Еллана переважала ідея нації над усіма іншими, хоч і соціальним змінам відводилось чільне місце, то у пізнього відбувся перехід на користь класу -гегемона пролетарської революції. Сліди цієї боротьби знаходимо в газеті "Народне слово". У третьому номері часопису надруковано статтю В.Еллана "Про мир". Василь виділяє найлютішого ворога всіх трудящих - буржуазію. Саме заради неї ведеться війна. Вихід з цієї війни Василь вбачає в іншій: "Незабаром той час, коли робітники всіх народів подадуть один одному руку і почнуть останню, рішучу війну пригноблених з пануючими, бідних з багатими". Це вже чистої води більшовизм. 
       Та В.Елланський не міг не бачити, до чого призводить перенесення абстрактного гасла знищення буржуазії на конкретних людей. Можливо, тому через кілька днів з'являється інша стаття "Буржуазія і боротьба з нею". Автор стверджував, що народ якось не так, як треба, розуміє поняття "буржуазія і робітничий клас" і намагається пояснити народові, що не треба боротися взагалі проти тих, хто в "піджаках ходить", а лише з фабрикантами, поміщиками, промисловцями. 
       29 - 31 листопада 1917 р. в Чернігові відбулася конференція волостей і гарнізону Чернігова, роботою якої керував В.Елланський. Серед іншого зібрання підтримало збройне повстання в Петрограді, чого не зробила в Чернігові жодна громадська організація, включаючи Ради робітничих і солдатських депутатів. Крім того, конференція висловилася за передачу землі селянам до Установчих зборів. Мабуть, за подібного роду дії та виступи керівництво УПСР виключило В.Блакитного зі списків кандидатів до Установчих зборів, хоча особисто він доклав чимало зусиль для агітації за список УПСР. А наприкінці 1917 - на початку 1918 р. В.Елланський був серед групи заколотників, що хотіли висадити в повітря УЦР та порозумітися з більшовиками. Спроба не вдалася, та В.Блакитний зіпсував відносини з керівництвом своєї партії. Через п'ять місяців ліві українські есери, а разом з ними й В.Елланський, візьмуть гору на партійному зїзді й стануть відомі вже як боротьбисти. Порівнюючи В.Еллана з С.Єсеніним, М.Хвильовий зазначав - якщо в останнього лірик переміг революціонера, то Василь повісив в собі лірика на користь революції. Саме цей романтичний юнак став людиною, яка закликала своїх однодумців: "Струнко! До лав єдиної Комуністичної партії більшовиків України - кроком руш". Тоді ціла когорта українських діячів шукала вихід зі становища, що склалося, в українському комунізмі, найяскравішим виразом якого стали боротьбисти. Ця ідея дійсно досягла великих успіхів в плані українського відродження в двадцяті роки, але потім режим знищив її фізичних носіїв. "Треба призвичаюватися до думки, - відзначав І.Лисяк-Рудницький, - що хиби і похибки української революції, без уваги на тих, хто їх робив, ішли на рахунок усієї нації, бо всім, а не тільки однопартійцям, доводилося за них платити. Подібно й успіхи та досягнення - це наш спільний капітал". 
       
                                                                                                               Володимир Бойко

Джерело: Gorod. cn. ua портал Чернигова : сайт. - Режим доступу : http://www.gorod.cn.ua/city/knigi-o-chernigove/659-chernigivshina-incognita.html