БІГ ЗАМКНЕНИМ КОЛОМ

       Чи хотілося вам бодай раз у житті зібрати усі свої проблеми, негаразди та нещастя, щоб їх позбутися? Неважливо – як, головне, аби попереду чекало нове, цілком щасливе життя. Хотілося. Можливо, навіть не раз і не два. А якщо заради цього вам запропонують «свої нещастя» продати? Комусь іншому. Чужій людині.

       Світлана Талан у своїй новій книзі «Замкнене коло» знайомить читачів з жінкою, яка понад усе хотіла зробити свою сім’ю щасливою. Ніби й нема в тому бажанні надзвичайного. Тим більше, що після смерті бабусі  Мирослава росла в інтернаті, тому, як ніхто інший, знає, наскільки важливо мати родину. Заради сина й чоловіка жінка готова гори звернути й на місце поставити, лише б мав синочок все, що хочеться, лише б жили вони у будиночку їхньої мрії. Однак щоденною працею удачу за хвіст миттєво не вхопиш, та й життя смугасте, час від часу малює смугу невдач і проблем. Хтось їх долає терпляче – крок за кроком, а комусь хочеться всього й одразу. Мирослава чекати не стала й піддалася спокусі позбутися своїх проблем, продавши нещастя іншому. Звісно ж, у магазині таку торгову операцію не проведеш, тому читач має знати, що роман «Замкнене коло» просякнутий містикою. Але такою, що хочеш – вір, а хочеш – шукай цілком фізичне пояснення. Привид померлої бабці може бути й симптомом психологічного розладу. Родинний будинок, який  не пускає інших господарів й методично їх знищує, хіба один такий? Мільйони сільських хатинок залишаються сиротами, вимирають хутори,  нема кому й могили викопати.

        Спитаєте, чим закінчився біг по замкненому колу? Прочитайте й обов’язково дізнаєтесь.  А ще пам’ятайте: світ людей насправді – крихітний. Надто крихітний. І нещастя, яке ти продав комусь, рано чи пізно повернеться у вихідну точку страшного кола. І не просто повернеться, а накриє горем у стократ болючішим.

         Насамкінець. Якщо ви вирішили, що «Замкнене коло» розраховане лишень на жіночу аудиторію, то це не зовсім так. Звісно ж, жінкам ця книга буде значно ближча, однак є серед прихильників Світлани Талан й представники сильної статі. Доказ тому: в нашій бібліотеці першим «Закнене коло» взяв до рук саме чоловік. До речі, він з нетерпінням чекає на появу нової книги Світлани Олегівни «Своя чужая жизнь», яка зовсім скоро знайде своє місце на поличках українських книгарень.

КОЛИ КАВИ НЕ БУВАЄ ЗАБАГАТО

   

         Книга, про яку хочеться сьогодні розповісти, для мене особлива. Хоча ні, особливими є одразу дві книги, і, сподіваюсь, незабаром з’явиться ще одна. Шановний читачу, це якраз той випадок, коли і книги, й кави не буде забагато, адже мова піде про творчість львівської письменниці Наталії Гурницької та її пристрасні мелодії.

          Перший роман «Мелодія кави у тональності кардамону» побачив світ двічі. Спершу авторка видала його в «Літературній агенції «Піраміда» ( 2012 рік), а в 2013-му книгу видало харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля». Тоді  я вперше у житті написала передмову до художньої книги, хвилювалась й щиро вболівала, аби рука виявилась легкою, а доля книги  - щасливою. Власне, хвилювалася дарма, тому що майстерно написана історія забороненого кохання була просто приречена на читацьку симпатію.  Вашій увазі пропоную уривок з тієї «знакової» передмови.

           Доля чи життя мають особливу властивість. Час від часу вони дарують знакові знайомства. Це може бути незвичайна людина або цікава книга. В моєму випадку ці два явища об’єдналися, бо спочатку було віртуальне знайомство з пані Наталією Гурницькою, а вже потім з її книгою, дякуючи якій кілька вечорів набули стійкого присмаку кави та кохання.

           «Мелодія кави у тональності кардамону» - книга з тієї «полички» української літератури, за якою я, певне, встигла скучити. Тривалий час хотілося прочитати щось суто жіноче і суто про кохання, але щоб обов’язково своє.  Звідси, я щиро вдячна долі за, можна вважати, «замовлений» подарунок, оскільки осердя книги - драматична історія кохання доньки греко-католицького священика та польського шляхтича за часів Австро-Угорської імперії середини ХІХ століття.

           Мабуть, подібні історії траплялись завжди на всіх континентах. Коли є він і є вона, а ще - десятки «ні» між ними. Заборонені почуття, здавалось би, приречені з першого погляду й подиху, без найменшого права на існування, проте вистраждані й вкарбовані в серце. Глибоко. Настільки, що глибше – хіба що смерть. Невже з отаким коханням може бути просто?  Ні. Звідси й сумніви, вагання, удари долі, містичні випадковості й несподівані відкриття. Драматичність сюжету когось захопить в полон, когось примусить посміхнутися, мовляв, надто рідко подібне трапляється в реальності, однак будьте певні, що на вас чекає головний подарунок – дотик до таїни під назвою Жінка. Адже Наталія Гурницька «малює»  душу головної героїні зсередини, малює неквапом, без поспіху, ретельно добираючи  кольори та відтінки, аби читач зміг помітити найменші порухи і в кінці кінців відчув її геть усю, красиву і схвильовану: то я на таке здатна?

            Спокійна і красива мова. Мелодія слів, справді,  подібна до музики: часом меланхолійно-романтична, часом пристрасна до шалу. А ще вона диктує власний ритм читання, принаймні зі мною це спрацювало. Як би швидше не кортіло прочитати роман, він все одно «звучав» так, як звучав. Тому не раджу поспішати, просто насолоджуйтесь, тим паче, що на вас чекає ще й подорож у часі. Авторка тонко і ненав’язливо описує життя Львова середини ХІХ століття, коли нічого зайвого, а таки  відчуваєш себе в тій епосі з усіма її звичаями та законами.

            Зрештою, якби потрібно було вмістити цю книгу в кілька слів, то «Мелодія кави у тональності кардамону» - насамперед подорож до жіночого серця. А серце жінки в найголовнішому стале: воно вміє любити, і немає жодного значення, яке століття відраховує годинник на вашій стіні.                                                                   

            Власне, годинник устиг відрахувати три роки, перш ніж  на поличках українських книгарень у 2016 році з’явилось довгоочікуване продовження улюбленої історії. І знову - особлива обставина, цього разу моя особиста, очікувана, приємна, незабутня. Однак усіх таємниць не відкрию, бо «своє» має залишатись «своїм». Єдине, що додам: авторка знає про «унікальність» цієї книги в моєму житті.

            Шановний читачу, одразу попереджаю: об’єктивно оцінювати цей роман не берусь, просто дякую за хвилини занурення у простір жіночого серця, де пахне кавою й передчуттям кохання, саме передчуттям. Так, цей проміжок долі головної героїні Анни менш динамічний. Комусь може не вистачати шалених пристрастей, виру почуттів, злетів до сьомого неба або й вище, однак на те воно й життя, щоб мати різні мелодії. Ця мелодія саме така - самозаглиблена, рефлексивна, вдумлива і, як на мене, цілком логічна. Жінка повертається до життя після втрати, збирає уламки колишнього світу, вчиться жити у новій реальності, відроджується й знову сподівається на щастя. Справжнє? Оманливе? Прочитайте й дізнаєтесь. І майте на увазі: книга атмосферна. Якщо не гнатися за карколомними поворотами сюжету, у слові можна розчинитися, відчути його на смак, колір, дотик. У нагороду отримаєте найцінніше – сподівання. А кому, як не жінкам, знати, що передчуття щастя – це вже щастя? Тому, хоч і сварила я пані Наталю, хоч і дорікала,  що не можна так з читачем ( тільки-тільки  приготувався до цікавої розв’язки, а мелодія взяла й скінчилася), але коли перегорнула останню сторінку, зітхнула й щасливо посміхнулася. Десь там народжується нова мелодія, красива, пристрасна й справжня.

            Що сказати насамкінець? Заварюйте швидше каву, беріть до рук книгу й чекайте на приємні сюрпризи від Долі. Як це робить чарівниця пензля, книги та дитячого серця, заступник директора Чернігівської ЦБС по роботі з дітьми, вдумлива читачка Галина Миколаївна Полевик. До речі, третю книгу  ми чекаємо з нею разом і бажаємо, аби натхнення з потрібної львівської вулички – ні на крок, а «Мелодія» звучить у тональності… КОХАННЯ! J

Олена Печорна

Томилко Іван Миколайович

       ( 14.04.1986 – 30.01.2015)

           Молодший сержант, командир відділення —  командир машини 1-ї мотопіхотної роти, 1 мотопіхотного взводу, 3-го мотопіхотного  відділення, 13-го мотопіхотного батальйону.

           Народився 14 квітня 1986 року у селищі Михайло-Коцюбинське Чернігівського району Чернігівської області. У 2002 році закінчив Михайло-Коцюбинську гімназію, після навчання проходив строкову військову службу у Внутрішніх військах МВС України у місті Львові. Після закінчення військової служби працював у правоохоронних органах у місті Києві та Чернігівському районі, у спецпідрозділі «Сокіл». З початку Революції Гідності звільнився з органів внутрішніх справ, бо не міг підняти руку на співвітчизників. 24 квітня 2014 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Доброволець.

          Молодший сержант, командир відділення — командир машини 1-ї мотопіхотної роти, 1-го мотопіхотного взводу, 3-го мотопіхотного відділення 13-го мотопіхотного батальйону.

              Загинув 30 січня 2015 року  під час боїв у районі міста Вуглегірськ Артемівського району Донецької області.  «Янгол-охоронець» — саме так про загиблого Івана Томилка, бійця 13-го батальйону, говорять його однополчани та командири. На жаль, з моменту смерті до дня відспівування та поховання пройшло майже півтора місяці – на пошуки та упізнання тіла пішло 44 дні.

               Похований у селищі Михайло-Коцюбинському Чернігівського району Чернігівської області.

               Указом президента України від 21 березня 2016 року № 103/2016 за особисту мужність і героїзм, виявлені  у захисті  державного суверенітету  та територіальної цілісності  України, вірність військовій присязі Томилко Іван Миколайович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

 7 травня 2015 року, вшановуючи пам’ять загиблого воїна, біля центрального входу на будівлі    гімназії, де навчався Іван, встановили меморіальну дошку.

 23 вересня 2015 року – відкрито Меморіал воїнам-землякам, учасникам АТО. Світлій памʼяті  Івана Миколайовича  присвячені рядки  : 

Жовтень 2015  – за  ініціативи Чернігівського обласного товариства асоціації філателістів України, за сприяння заступника голови ЧРДА Курданова А. Л. створений пам’ятний конверт з портретом Івана Томилка.

22 жовтня – в звʼязку з законом про декомунізацію, рішенням сесії  від 22 жовтня 2015 року вулицю Горького  перейменовано на Івана Томилка.

14 квітня 2016 року на могилі, де похований Іван Томилко, встановлений пам`ятник.

Джерело : UA Чернігів. - 2016. - 14 квіт.

Джерело: OTF Performance. - 2017. - 12 жовт.

                         

Брешинський Володимир Олегович

             (17 січня 1983 -  26 серпня 2014)

          Народився 17 січня 1983 року у Норильську. Батьки молодими загинули в автокатастрофі. Володю з трьох років виховувала бабуся Антоніна Вашанова з чоловіком, проживали в Петербурзі, потім переїхали в    М. –Коцюбинське до рідні. Закінчив 

М.-Коцюбинську школу. Володимир був автослюсарем, робітником цегельного заводу, працював у Чернігові.   

           Мобілізований 28 квітня 2014 року. Кулеметник 1-го відділення, 1-го взводу, 1-ї роти охорони військової частини В 2278, 13 батальйону територіальної оборони в зоні АТО.

          18 серпня 2014 був тяжко поранений у ході боїв у Луганській області. Помер 26 серпня 2014 року  у Київському військовому шпиталі від численних осколкових поранень. Без батька лишився трьохрічний син. Володимир Олегович  похований у селищі Михайло-Коцюбинське Чернігівського району. 

       

                15 травня – Указом президента України № 270 від 15 травня 2015 року «Про відзначення державними  нагородами України» за особисту мужність і героїзм,  виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі  Брешинський Володимир  Олегович нагороджений орденом  «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 

Рішенням 27 сесії шостого скликання М.-Коцюбинської селищної ради  іменем Володимира Брешинського названо парк в центрі.

7 травня 2015 року-  біля центрального входу гімназії  відкрито меморіальну  дошку Володимиру  Брешинському.

23 вересня 2015 року – відкрито Меморіал воїнам-землякам, учасникам АТО. Фото Володимира брешинського супроводжують рядки  : 

Жовтень 2015  – за  ініціативи Чернігівського обласного товариства асоціації філателістів України, за сприяння заступника голови ЧРДА Курданова А. Л. створено пам’ятний конверт з портретом Володимира Брешинського.  

22 жовтня – рішенням сесії  від 22 жовтня 2015 року вулицю Комсомольську перейменовано на Володимира Брешинського.

Михайло-Коцюбинське об`єктивом Вікіпедії

ФЕДІР ДУЗ-ХОТИМИРСЬКИЙ – ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МАЕСТРО

Юхим Лазарєв, майстер спорту / газета «Молодь України»,  22.09.2009 Федір Іванович Дуз-Хотимирський, чотириразовий чемпіон Києва (1900, 1902, 1903, 1905.) раніше за всіх вихованців шахової України став майстром міжнародного класу, передавши відтак естафету турнірних успіхів іншим талановитим землякам. ДЕ І КОЛИ? Є дві версії щодо дати та місця народження славнозвісного майстра. Перша, його особиста, котра багато років вважалася головною, бо була офіційною, така: 13 вересня 1879 року, село  Козел Чернігівської губернії. Якщо так, то післязавтра минає 130 років з дня його народження. Є й інша, досить сумнівна версія: буцімто — того ж числа, проте 1881 року, Москва. Та важливо те, що Федір Іванович почав відзначатися на міжнародній турнірній арені саме як киянин. КИЇВСЬКА «АКАДЕМІЯ» У своїх спогадах, оприлюднених ним у книзі «Избранные партии» (Москва, 1953), Дуз-Хотимирський нічого не пише про рік свого народження, бо сам не знав, можливо, точних даних. А починає свою автобіографію так:  «Моєю шаховою «академією», де я пройшов теоретичне і практичне «навчання», стала відома свого часу «Варшавська кав’ярня” в Києві. Що привело мене сюди? Моє дитинство минуло безрадісно, в нестатках. Я туманно пам’ятаю батька й матір, бо рано втратив їх, після чого покинув рідне місто Чернігів ще підлітком. Ані закінченої освіти, ані певної професії я не мав. Доля закинула мене в Київ, у Микільська слобідку. Засоби для існування я здобував випадковим заробітком: допомагав підводити бухгалтерські баланси, давав уроки, а подеколи вантажив пароплави та баржі тощо. Жив я в повній самотності й харчувався впроголодь. Відрадою мого життя були книги, яким я присвячував усе своє дозвілля». Федору було вже дев’ятнадцять, коли він познайомився з «мудрою грою». Побачивши якось на вітрині букініста шаховий підручник і згадавши своє раннє дитинство та улюблену книгу «Арабські казки», де кольорова картинка зображувала мавпу в окулярах за шахівницею, парубок захотів дізнатися, що ж являє собою ця гра. Купив книгу та швидко проштудіював її. Пішов у «Варшавську кав’ярню», сподіваючись там перемогти всіх. Але від найсильніших суперників зазнав поразок... Та обдарований хлопець так енергійно став вивчати мистецтво гри, що вже через п’ять місяців виграв чемпіонат Києва! До того ж запропонував організувати «Київське товариство шахової гри». Незабаром його статут було затверджено, знайшлося і приміщення. Незабаром там було організовано навчальний гурток під керівництвом Дуз-Хотимирського, який об’єднав талановиту молодь міста. Так 20-річний юнак обрав шлях у житті. ПЕРШІ ЗДОБУТКИ Юного чемпіона Києва вже 1900 року було запрошено в Москву для участі в ІІ Всеросійському шаховому турнірі. Там він виступив невдало. Адже талант у нього був явний, але школи та досвіду — ще обмаль. Зате там Федір познайомився з легендарним гігантом світових шахів Михайлом Чигоріним, уже тоді 50-річним, котрий виграв цей чемпіонат, як і попередній. Чигоріну юний киянин сподобався. Вони подружили. За ініціативою Дуз-Хотимирського Чигоріна було запрошено до Києва, де він 1902 року провів гастролі. А наступного року в місті на Дніпрі з великим успіхом відбувся третій Всеросійський турнір. Серед глядачів був, до речі, славнозвісний український письменник Михайло Старицький (згадаймо хоча б: п’єса «Циганка Аза», пісня «Ніч яка місячна» тощо), відомий у місті палкий шаховий ентузіаст. А чемпіоном утретє став Чигорін. Дуз-Хотимирський, як бачимо, вже з молодих літ багато робив для розвитку в місті «мудрої гри». Того ж року його запросили вести шаховий відділ у газеті «Киевская мысль». Поступово зростали і турнірні досягнення. Спочатку — в змаганнях у різних містах країни. Та раптом… БОЛЮЧИЙ УДАР Під час революції 1905 року він зазнав арешту за участь у мітингу біля міської Думи. Відтак жандарми стали його переслідувати. Ось що повідомила московська газета «Утренняя почта» в замітці «Злочинний шифр»: «З Києва телеграфують, що під час обшуку у відомого шахіста Дуз-Хотимирського заарештовано п’ятсот кореспонденцій, які стосуються шахового турніру: поліція уздріла в них шифровані листи нелегального характеру». Ясна річ, то були тексти шахових партій. Та все ж Федору Івановичу запропонували виїхати з Києва впродовж 48 годин. «З почуттям душевного болю я залишив улюблене місто», — писав він у спогадах. Відтак багато років поневірявся по різних містах країни в пошуках постійного мешкання. СТАРТ БЛУКАНЬ Спочатку поїхав у Петербург, де гостював у Чигоріна і взяв участь у ІV Всеросійському турнірі. Потім деякий час був у Москві, де вів шахові заняття зі студентами, а 1907 року успішно виступив у двох престижних змаганнях. Тоді ж сформувався його ігровий стиль: ризик — справа благородна, всі — вперед, пан або пропав. Отож, інколи — красиві комбінації, яскраві перемоги над сильнішими. Але водночас — прикрі прорахунки, надмірний азарт, технічні похибки. Та все ж його гра привертала симпатії! Ще й які! Отож того року керівник шахового руху в Росії П.Сабуров запросив киянина взяти участь у турнірі в Карлсбаді, де серед 21 учасника було чимало тодішніх шахістів екстра-класу, які мали напівофіційне міжнародне звання «маестро», в тому числі ще двоє представників Росії — Михайло Чигорін і 25-річний переможець V Всеросійського турніру-1907 Акіба Рубін штейн з Польщі. ПРИВАБЛИВИЙ ТИТУЛ Італійське слово maestro буквально означає — вчитель, майстер. Отак стали величати шахістів, коли Шаховий союз Німеччини, починаючи з 1879 року, став проводити в рамках своїх Конгресів (раз у два роки) у різних містах країни міжнародні змагання, до програми яких входили головний та побічні турніри. Переможцям головних турнірів «А» стали (вперше в історії шахів) присвоювати спортивне звання — маестро. Незабаром коло володарів цього титулу розширилося. Його було дозволено надавати також учасникам інших висококласних турнірів, причому не лише переможцям, а й гравцям, які набрали не менше третини можливих очок. З російських шахістів до ХХ століття це звання отримали лише четверо — петербуржці Михайло Чигорін, Еммануїл Шифферс і Семен Алапін, а також Шимон Вінавер з Варшави. Незабаром коло його володарів розширилося. І першим маестро з українців став Федір Дуз-Хотимирський. Естафету перейняв 1914 року молодший на десять років Юхим Боголюбов, слідом — ще молодший Федір Богатирчук та інші. ЗНАМЕНИТИЙ КАРЛСБАД У Карлсбаді-1907 киянин перевиконав норматив на здобуття цього титулу (який тоді цінувався вище, мабуть, ніж оце нині — «супергросмейстер»), набравши 10 очок з 20 можливих. Цього вистачило для поділу 11—12 місць. Але поруч з ним опинився легендарний Френк Маршалл зі США, котрий того ж року грав матч за шахову корону з її володарем Еммануїлом Ласкером (зазнав у ньому поразки, та все ж — сам факт!) А яких тільки зірок не було позаду них! Давид Яновський, котрий також грав потім матч за шахову корону з Ласкером (програв), Михайло Чигорін та інші. Перший приз здобув Акіба Рубінштейн. Незабаром його вважатимуть уже претендентом на звання чемпіона світу. На жаль, про ці та наступні свої виступи в міжнародних турнірах Федір Іванович у своїх мемуарах згадує дуже і дуже побіжно... А було про що згадати докладніше! РОЗГРОМ ШАХОВИХ ГІГАНТІВ Наступного року Дуз-Хотимирський підтвердив свій титул маестро, звівши внічию (3:3) матч зі згаданим Маршаллом. Суперники виграли по дві партії, решта дві — нічиї. Того ж року його попросили провести заняття з обдарованим 15-річним москвичем. Три-чотири місяці уроків принесли успіхи учню, яким був Олександр Альохін, майбутній чемпіон світу! Своєрідною сенсацією став виступ Федора Івановича 1909 року в турнірі екстра-класу пам’яті Чигоріна, що проходив у Петербурзі під егідою імператора Миколи ІІ. Змагалася ледь не вся світова еліта. Явну перевагу продемонстрували чемпіон світу Ласкер і найуспішніший тоді турнірний боєць Рубінштейн. Вони розділили перший і другий призи, набравши по 14,5 очка у 18 партіях. Дуз-Хотимирський , який незмінно виступав усе ще як представник Києва, зумів набрати лише 8 очок — тринадцяте місце. Зате був нагороджений спеціальним призом — за те, що завдав поразок обом переможцям — і Ласкеру, і Рубінштейну! Найсильнішим на той час шахістам світу! Наступного року Дуз-Хотимирський на міжнародному турнірі в Гамбургу розділив зі своїм учнем Альохіним 7 — 8 призи. Потім — невдалий виступ у Карлсбаді... РОКИ МАНДРІВ І незабаром чотириразовий чемпіон Києва і міжнародний маестро вирішив назавжди залишити шахи, бо вони, як він згадував, не змогли забезпечити йому матеріального благополуччя. Відтак він упродовж десяти років займався іншими справами: працював у Петербурзі в газеті «День», під час Першої світової війни служив у Богословському гірському окрузі на Уралі... СПОКІЙНИЙ ЕНДШПІЛЬ Повернувся до шахів «Дуз», як його жартома іменували, уже сорокарічним, після того, як став москвичем. Того ж 1921-го шахова організація СРСР замінила титул «маестро» на «майстер». Відтак його стали називати найстарішим радянським майстром. Ветеран ще якийсь час досить успішно виступав у змаганнях. Зокрема, в чемпіонатах СРСР 1923 та 1927 років розділив третє місце. Але передовсім проявив себе активним шаховим організатором, об’їздив майже всю країну, виступаючи з лекціями, сеансами одночасної гри. Заслужений майстер спорту СРСР (1942), міжнародний майстер (1950). За досягнення в галузі шахів отримав орден «Знак Пошани» (1957). Пішов з життя 5 листопада 1965 року. Турніри його пам’яті проводилися в Алушті (1976, 1977, 1979 років) і Куйбишеві (1981). Невдовзі традицію буде поновлено в Києві. Є що згадати?                                                                   Джерело: Шахова Україна С сайт Режим доступу :                                                                          http://www.chesspage.kiev.ua/?z=interview.128

День Конституції

27 червня в Михайло-Коцюбинському відбулися урочистості з нагоди Дня Конституції України. Основному закону держави виповнилось двадцять один рік, однак традиції законотворчості сягають часів середньовіччя. Про потужну роль закону та права в суспільстві наголосила у своєму виступі виконуюча обов’язки голови Михайло-Коцюбинської селищної ради Ніна  Ворох, цікавий екскурс в українську історію  зробив заступник голови Михайло-Коцюбинської селищної ради Віктор Єрема. Ведучі заходу бібліотекарі відділу обслуговування Чернігівської ЦРБ Інна Шовкун та Олена Сердюк розповіли про розвиток права в Україні з найдавніших часів й донині, зауваживши, що основний закон трансформується відповідно до нагальних потреб сьогодення. Важливо розуміти, що найголовнішою запорукою успішних змін є свідома позиція українців, адже лише їх віра, щоденна клопітка праця й любов до рідної землі подарують завтрашньому дню райдуги нових звершень. Ці одвічні істини звучали у піснях, котрі виконали для гостей та односельців юні вокалісти Михайло-Коцюбинського Будинку культури.

                                                                                                                                   Олена Печорна

                                                                                                                               

 

У бібліотеці посміхалась юність

Надвечір 24 червня у бібліотеку селища Михайло-Коцюбинське завітали особливі відвідувачі – юні, красиві й схвильовані. Вечірні сукні, елегантні костюми, замріяні посмішки й очікування прощального вальсу – все, як і має бути на випускному вечорі. Звісно ж, не обійшлося без хвилювання й очікування дива, адже усе життя попереду. Зазирнути у майбутнє бодай на хвилинку, а заразом зняти стрес допоміг бібліотечний флешбом. У нагоді стали яскраві повітряні кульки, намальовані посмішки й цитати-передбачення всередині. Працівники відділу обслуговування запропонували випускникам обрати  собі кульку-сміхунця й уявити, що всі проблеми й переживання луснуть разом з нею. Юнаки й дівчата зробили  фото на згадку, а потім зі сміхом та жартами відшукали підказки долі. Зрозуміло, що книжки напророчили лише найкраще, на те вони й книжки, а бібліотечне королівство розцвіло посмішками щасливої юності.
                                                                                                                                   Олена Печорна