До 125- річчя з дня народження Василя
Еллана-Блакитного в читальній залі бібліотеки відкрилась
виставка.
Василь Михайлович Елланський. Епіграфом до
багатьох розповідей про Еллана Блакитного
ставлять його цитату з вірша « В житті горю… Життя люблю». За своє коротке
життя він встиг зробити дуже багато. Віддав усі свої сили й енергію
на організацію культурного відродження в Україні. Редагував газету «Вісті», додатка
до неї — «Література. Наука. Мистецтво» Заснував журнали «Всесвіт», «Червоний
перець». Голова колегії Державного видавництва України. Організатор і
керівник першої спілки пролетарських письменників «Гарт».
Всією душею вболівав за долю країни. Активний учасник «Просвіти», революційного
руху, деякий час працював головою Чернігівського
губернського комітету.
Крім поетичного та організаторського,
Василь мав ще один талант – уміння дружити. Згадуючи про Елланського, всі
неодмінно вказують на щирість і щедрість його серця. Павло Тичина пригадує, як
Василь якимсь дивним чином врятував його від призову в армію, серед спогадів
Павла Григоровича також є слова: «аби не Блакитний – Довженка б не було…».
Вшануванням пам’яті було іменування вулиць у Чернігові й Києві, був і пароплав
Еллан Блакитний і пам’ятна дошка на будинку письменників у Харкові та селищі
Михайло-Коцюбинському, де він народився.
Але
головне, що досі існує Держвидав України, і видається журнал “Перець” і газета
“Вісті”, а також не зменшується інтерес до особистості, яка зробила величезний
гідний внесок у розвиток культури свого народу.
А ми, мешканці селища, вдячні за те, що в нашому селищі народилась ця непересічна особистість.
Хата Василя Елланського
в селі Козел.
Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, —
Я з тобою і нерівний, і розкиданий.
Се тому, що я боям довіку відданий,
Се тому, що я шаленим бурям рідний,
Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…
Вже
не прийма земля настирливих дощинок;
Все більше в калюжах шматків небес;
І серед листу жовтого воскрес
Буянням трав пригноблений барвінок.
У хмарах трублять сурми журавлині.
Гаї скидають шати золоті,
І пишно грає барвою на самоті
Зелена хвоя юної ялини.
Тендітні руки вогняного Змія
Все рідше пестять персоньки Землі…
Мій сад
Не
знав блискучих фарб весни
Мій серед міста сад —
Припали пилом ясени,
Трава, лапастії клени
І осокорів ряд.
Я ще не був у тім саду —
Він рідкий і пустий…
Тоді до нього я піду,
Красу тужливу в нім знайду,
Як полетять листи…
Вогнем злото-червоних фарб
На сонці він горить,
Мов хтось розкидав цінний скарб…
Проходить лист осінній гарт
І з леготом летить.
Про доленьку свою лиху
Хапливо шепотить,
Неначе злодій у льоху,
Неначе хворий на духу,
Що хоче все відкрить.
Мій сад не бачив чар весни,
Не бачив мрійних снів —
І лиш співає восени
Червоно-жовтий лист кленів
Свій лебединий спів.
Пропонуємо вам переглянути статтю Людмила Рінгіс
“НА ВОЛЮ СТРУНКО РВЕТЬСЯ У БЛАКИТЬ”
Елланський Василь Михайлович – поет-комунар, полум’яний співець революції, громадський діяч, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора посмертно.
Народився 12.01.1894 р. у селі Козел Чернігівської губернії (тепер Михайло-Коцюбинське) в сім’ї священика. Навчався у Чернігівській семінарії, де подружився з Павлом Тичиною та сім’єю Коцюбинських.
У 1914 –1917рр. здобував освіту у Київському комерційному інституті, а коли інститут у зв’язку з воєнними подіями перевели до Саратова, повертається до Чернігова, бере участь в організації молодіжних гуртків. Лютневу революцію 1917 р. сприйняв з захопленням, на цей час вже редагує газету “Боротьба” і стає лідером лівого крила партії українських есерів, що сформувалось у партію боротьбистів. Потім – один із організаторів Київської комуни, що мешкала на вул. Терещенківській. Був на політичній роботі у Червоній Армії, учасник боїв з білополяками, обирався членом ЦК ВКПб та членом ВУЦВК.
Писати вірші почав ще навчаючись у семінарії, а друкуватися – з 1918 року і водночасся став відомим і улюбленим поетом серед революційної молоді. Його книга віршів “Удари молота і серця” проникнута пафосом боротьби і вірою у перемогу, сповнена благородного відчуття світу.
Після переїзду до Харкова організовує спілку пролетарських письменників “Гарт”, з якою пов’язано багато видатних літературних імен України. Саме там співпрацює з П.Тичиною, О. Довженком, Ю. Смоличем, М. Бажаном. Багато уваги приділяє молодим кадрам. По праву став теоретиком пролетарської культури, виходять друком його роботи “Новий письменник – нова література”, “Велична тема” та ін.
Важливим партійним завданням і громадським обов’язком вважав призначення редактором, був першим і незмінним до кінця життя редактором газети “Вісті”, а потім і додатків до неї: “Література, наука, мистецтво” та двотижневика “Всесвіт”. Потім з’явився журнал “Червоний перець”, до редакції якого входив і художник Сашко Довженко. Еллан – активний автор, друкувався майже у всіх українських виданнях, писав вірші, дотепні літературні епіграми, пародії, шаржі, гнівну сатиру. То ж мав кілька літературних псевдонімів: поет-лірик Василь Еллан, поет-комунар Еллан Блакитний, сатирик Валер Проноза, пародист Маркіз Попелястий, прозаїк Артюр Орталь та інші. Видав кілька збірок віршованих сатиричних фейлетонів: “Нотатки олівцем”, “Радянська гірчиця”, “Державний ум”.
З редакторським кабінетом на вул. Сумській пов’язані долі десятків і сотень творчих людей: тут утворювалися організації, складалися творчі колективи, вимріювалися нові заходи, зароджувалися сміливі ідеї, накреслювалися плани на багато років вперед. За “Гартом” літературним утворився “Гарт” театральний (основоположники Еллан і Ю.Смолич), потім “Гарт” музичний (основоположники Еллан і П.Козицький), а тоді й “Гарт” образотворчий (основоположники Еллан із О.Довженком, тоді ще мало кому відомим скромним художником).
Діяльність Еллана Блакитного була багатогранною, і до всіх своїх занять і справ він ставився дуже відповідально, вважав, “що не маєш права робити менше, ніж можеш”. Друзі й ближні дивувалися, як Василь встигав так багато робити і вирішувати, вражалися його неймовірною працездатністю.
До останніх днів життя Еллан Блакитний був Головою Держвидаву України, не менш складної та важливої, ніж періодичні видання, справи, також потребуючої вкладання чималих сил і часу.
Помер Василь Елланський 4.12.1925р. від тривалої хвороби серця. Похований був з почестями за містом біля аеродрому поруч з братською могилою героїв Жовтня та могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту. У перші роковини смерті Блакитному було встановлено пам’ятник у м. Харкові, потім урочисто відкрили Будинок письменників імені Еллана Блакитного. На відкритті Лесь Курбас говорив: “...Еллан – не просто ім’я, Еллан – то є одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...”
А у страшному 1937 р. по могилах того невеличкого кладовища біля шосе Харків-Москва, де ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор з плугом... – і зрівняв їх з землею. І пам’ятник у місті було зламано (нібито п’яний шофер збив монумент...) У ті ж безжально-трудні роки культу закрили й Будинок...
Почалися страшні випробування для сім’ї, що тривали багато років: безпідставне й довге ув’язнення дружини – Лідії Євгенівни Вовчик і голодне гнане існування доньки Майї аж до початку війни, коли вона, вісімнадцятилітня партизанка, була закинута з літака з найдосконалішою рацією в глибокий тил гітлерівців і систематично передавала на прийом партизанському штабу найцінніші розвідувальні відомості. А у повоєнні роки смілива дівчина не погодилася з пропозицією зректися батька й матері, робила все, щоб звільнити з табору хвору матір. Потім головною справою вважала поновлення несправедливо скривдженої святої пам’яті батька.
Василь Елланський прожив коротке, але таке яскраве життя, насичене революційною героїкою і драматизмом складних пожовтневих часів. Залишив цікаву літературну спадщину, ставлення до якої було різним у часі: і роки замовчування й навіть заборони, і шанобливого вивчення з включенням до шкільної програми. Залишилися численні вдячні спогади тих, з ким співпрацював та спілкувався.
Майя Василівна зберігає цікавий документ – матрикул студента Василя Елланського, слухача економічного відділення.
Восени 1914 року Елланський вступив до Київського комерційного інституту і переїхав до Києва. Тут він жив з приватних лекцій та, в перші часи, з невеличкої ма¬теринської допомоги. Через слабке здоров'я був звіль¬нений від служби в армії й до самого 1915 року жив спершу у Києві, часто навідуючись до Чернігова, а по¬тім, як інститут евакуювали до Саратова, більше жив у Чернігові, часом наїжджаючи до Саратова.
З його студентського матрикула видно, що, незважаю¬чи на шукання засобів до життя і участь у громадсько-революційній роботі, в навчанні інститутському він не відставав і виконував свою роботу задовільно, а з деяких дисциплін — навіть добре (учився на економічному від¬ділі). Роки «священного писання» і вчителі (семінарії), що оціню¬вали його й Тичинині літературні здібності двійкою з сотками, були позаду. За перший осінній семестр 1914-1915 р. Елланський здав енциклопедію права, статистику, комерційну арифметику, нову руську істо¬рію, загальну нову історію (середні віки) й французьку мову, а в другому семестрі склав 5 теоретичних заліків і виконав 2 практичні роботи, тобто все, що вимагалося навчальним планом. В 1915-1916 р. за два семестри він також виконав усе, здавши 16 теоретичних заліків і виконавши 6 практичних робіт. Останній семестр, 5-й, тобто осінній семестр 1916-1917 р., в матрикулі від¬значений складанням теоретичних заліків. За 1917 рік жодних поміток – вже на початку року пірнув Елланський у революційну роботу.
Писати вірші Василь почав приблизно з 1912 р., чимало написано й у студентські роки. Основна частина його образної красивої лірики написана в 1917-1920 роки.
