Translate

субота, 28 грудня 2019 р.

Берегиня поетичного слова Наталія Сапун

         З неба, в якому грівся зародок листопаду, проривались сніжинки – дрібні, ледве помітні, але вже цілком реальні посланці зими. Люди поспішали у справах – важливих й не надто, на те воно і життя, а  в книгозбірні по вулиці миру, що в селищі Михайло-Коцюбинське, відбувалось занурення. Дивина - скажете? Можливо. В сучасному й такому прагматичному світі, на жаль, подібне явище трапляється ой як рідко, адже занурились не кудись, а в глибини людської душі. Власне, збірочка Наталії Сапун так і називається – «Душі криниця», а сама авторка є давньою й доброю подругою бібліотеки.
         Про цю звичайну і водночас надзвичайну жінку можна розповідати багато. Й однаково всього не розкажеш. Бібліотекар, заразом і колишня учениця Наталії Олександрівни, Олена Сердюк представила її як близьку й надзвичайно важливу людину. Справжню цінність таких усвідомлюють лише тоді, коли доля розводить шляхи-дороги в різних напрямках. Мешканці селища Михайло-Коцюбинське звикли, навіть не так – «призвичаїлись» до берегині поетичного слова, натхненниці, талановитого педагога. Зовсім нещодавно Наталія Олександрівна стала міською жителькою, так вже склалося, однак в селищі її все одно сприймають не інакше як «своя» Добре, що її уваги стане на всіх, і мудрості вистачить, і турботи, і любові.
         Наталія Сапун – приклад того, як можна лишатися вірною своїй мрії. Доля щедро обдарувала її талантами, і так само щедро «винагородила» випробуваннями. Життя було різним, але саме воно навчило відчувати ближнього так щемко, щиро, по-справжньому. Наталія Олександрівна, мов надточний барометр, вловлює і радощі, й печалі сучасників, пропускає крізь серце і трансформує у вірші. Працівники бібліотеки мали радість бути дотичними до створення перших її збірок «Памʼять серця» та «Відлуння думок». І нехай ці видання не є досконалими, адже це самвидав, однак жіноча душа, котра ховається між поетичних рядочків, є настільки живою, відкритою, щедрою та чуйною, що мимоволі починає здаватись, що не поезію читаєш, а розмовляєш з близькою людиною – подругою, мамою, бабусею. Вона і зрозуміє, і підтримає, нагадає про одвічні людські цінності, розповість про дива природи, які ми звикли не помічати, порадить, благословить. Її вірші прості, так, але в цій простоті глибочінь - дна не дістати. Недарма ж - «Душі криниця»  
         До речі, як не дивно, на творчість авторки мала безпосередній вплив… реформа місцевого самоврядування. Так-так. У серпні 2018-го Наталія Сапун стала лауреаткою премії імені Василя Еллана-Блакитного, яку започаткували в Михайло-Коцюбинській обʼєднаній територіальній громаді. В номінації «Література» за творчий доробок авторки проголосували абсолютною більшістю голосів, а грошова  винагорода  стала спонсором справжнього «дива». Наталія Олександрівна використала кошти за цільовим призначенням «творчість» ;)  і видала-таки збірку, котру вже встигла роздарувати. Власне, інакше й бути не могло, жінка звикла щедро ділитися найдорожчим.
         Так само щедро Наталія Олександрівна поділилася теплом свого серця з усіма, хто завітав до бібліотеки, щоб зустріти листопад поетично. Її розповідь про творчість, життя, спогади дитинства і мальовничу Стахорщину зацікавили та розчулили. Поезії у виконанні авторки стали джерелом натхнення. Спілкування продовжилось, як і годиться, за чашкою ароматного чаю, а на згадку лишились фотографії, спогади-сонечка й тепло на рівні серця. Щиро дякуємо всім, хто долучився до свята, й зичимо яскравого занурення… в глибочінь книги та життя   
                                                                                                      Олена Печорна
  
Наснилось мені вночі поле пшеничне,
Волошками вишите аж до небес,
Шепотіло мені про щось таємниче,
І ступила я в сні на стежку чудес.

Повела мене стежка у царство любові,
Де напоюють землю джерельні ключі,
Де квітнуть на небі зірки вечорові,
І тихо бринить пісня річки вночі.

Простелилась стежка до рідної хати,
Що дрімає у мальвах і вишняку.
Колискову в ній співає нам мати,
І небо цвіте у зірковім вінку.

Я струсила з плечей чорні крила печалі,
Увесь біль і тривогу - теж із серця свого.
Заясніли надією світлою далі,
Бо припала, мій краю, я до чола твого.













Немає коментарів:

Дописати коментар