Translate

четвер, 30 вересня 2021 р.

Олена Агієнко Поезія життя

 Знайди хвилинку- послухать спів


Знайди хвилинку- послухать спів,
Знайди годинку - побачить світ,
що так квітує в усій красі.
Де сонце промені пускає,
із-за хмар, серед дощу.
Де густим туманом покриває
ранкову, з прохолодою росу...
Знайди хвилинку- помріяти у тиші...
Послухати весняний листя шелест...
Знайди хвилинку - спіши скоріш...
Знайди годинку - знайди себе.

2021 р.

Рано вранці прокинусь,
з сонцем привітаюсь.
- Добрий ранок, сонечко.
Загляни в віконечко.
Променем зігрій,
серце звесели".
Посміхнуся ніжно,
руку простягну.
Доторкнуся сміло
по теплому вікну.
Слід на склі залишу,
від дотику руки.
Посміхнуся лишень
та полину у думки.
Щоб згадать дитинство...
Юності роки...
Відгорнуть листочок книжки,
де помітка між рядків,
що колись писала в школі,
потайки від вчителів.
Там написано три слова,
олівцем простим.
Ті слова усім знайомі.
"Вір"... Люби"..." Прости".
2021

Ти говориш... я мовчу.
Ти смієшся... плачу.
Одного лише прошу-
заверни удачу.
Заверни любов... спини...
Відверни печалі...
Вогонь в серці розпали,
посміхнись і далі.
В ніч таємно повернись...
Загубись в дорозі...
Голос твій далекий,
я забуть невзмозі...
Сонце вранці встане,
сон мій сколихне.
День новий настане,
що наснилося... мине.

Годинник іде не зупиняється,
до поки стрілка не вкаже час.
Де можна істинно покаятись
Блаженному - і в добрий час.
Свічу запалимо прощену.
Пронесемо крізь полум’я життя...
З криниці візьмемо води свяченої.
Омиємо гріхи сумні з лиця.
Попросимо у Бога волі,
для людей беззахистних, молясь.
Прокладемо шлях назустріч долі,
у молитвах святих для нас.

Пора літня промайнула.
Закінчились теплі дні.
Холодна осінь завернула.
Поспішають рясні дощі.
Хустину ліс барвисту вдяг,
і сонце світиться похмуро.
Посохли трави у степах,
І все кругом поснуло.
Вітри холодні віють...
Снігами вкриється земля...
В хатинах, печі гріють.
Холодна йде до нас зима.
Морози знову затріщать.
Замерзнуть річки навкруги.
І люди гріються в хатах.
Чекають теплої весни.

Сльоза скотилась по склу вікна,
де щокою тяжко притулилась.
Та годі... досить... винна я сама.
Сама душевно оступилась.
Де біль душевний берегла...
Де важкість в серці схоронила...
Спокійно жити незмогла...
Мабуть - у Бога провинилась.
Забуду час прожитих днів.
Забуду спогади туманні...
І сльози висохнуть на вікні,
такі гарячі... такі останні.
Я більше плакати не буду.
Не буду тугу берегти.
Що було далеким - забуду...
Забуду біль... залишу сміх.

Затанцювала ромашка в траві,
в зеленому, ніжному килимкові.
Заквітчалась перлинами з роси,
виблискуючи променем любові.
Музику з сонцем, вітер грає,
танцю пристрасті надає.
Жайвір пісню під вітер співає,
і дзвіночок за пару стає.
Разом танок поведуть,
з піснею жайвора в небі...
З вітром смуток розженуть...
Та закохають літо в себе.
Осінь настане... Холодна пора...
Жайвір пісню доспіває...
І ромашка залишиться одна...
Бо дзвіночок її, покидає.
Відлетить остання пелюстка...
Вітерець віднесе в далечинь.
І трава залишиться зі смутком...
Одинока, один на один.


Наболіло. Крик душі.
Десь років з кільканадцять,
як мене тут не було...
Люди ходили купатись,
гуляти ходило село.
Можна було рибу зловити,
подивитись як плавають качки...
Та просто, тихенько посидіти,
порадіти теплому сонечку...
Забулось... Висохло... Заросло...
Вербою... Травою... Камишем.
А колись такого не було.
Тут гулянки були... було веселіше.
Чому так сталося?... Скажіть?...
Де серце чуйне у людей?
Одумайтесь!... Проблему цю рішіть...
Для нас... Села... Та просто для дітей.
Навіщо так себе ганьбити?...
Навіщо все це на смітник?
Чому не можна все те відновити?...
Що так колись любилося повік.
Раніше люди все це берегли.
Діди - прадіди дерева посадили.
Вони раніше і подумать не могли,
що всю красу, тепер згубили.
Подумайте!... Зробіть що-небудь!
Допоможіть минуле повернути!
Хай дітям, внукам буде радість.
Допоможіть проблему оминути...
Можливо - я втручаюсь сміло...
Можливо - не ті слова кажу.
І я знаю - не моє діло...
Та деж любов?... Довіра?
Незбагну.

Розстелився барвінок в саду...
Очі блакитні розкрив.
Я садом в нічку піду,
послухать соловейка спів.
Під місяцем сяду в траві...
На зорі тихі подивлюся...
Хай щось розкажуть мені...
А може, ніжно посміхнуться.
Я в барвінка пелюстку зірву,
покладу на згадку... в куточку..
Чи до серця пригорну...
Ні_я сплету у віночку.
Я віночок той, за вітром пущу...
Прошепочу слова любові...
Хай на крилах кохання віднесуть...
Подарують знайденій долі.


Серед пустки, зарослого ставка...
Сонях розквітнув,
мабуть доля така,
залишитись одному в траві...
Серед дикої м'яти...
Та гнучкої лози...
Одиноко стояти схиливши голівку...
Піднятись у гору...
Подивитись на світ,
де так сміло літають птахи...
Де люди проходять,
не бачать краси,
що так рясно квітує,
гарячим вогнем.
Де стоїть так самотньо...
Одинокий, під холодним дощем.

Ніжний вітерець розбудить...
Тиху пісню заспіва...
Пісню ту я не забуду,
що колись співа сама...
Сама радо заспіваю
і з думками полечу
у майбутню мрію,
що сама її пишу.
Там далеко в мріях,
тихий вітер грає...
Де сумує...де сміється...
Де чого не знає...
Та спокійно...тихо...
З тихими словами,
я знайому пісню з вітром-
пісню мрії доспіваю.

Сумно...Спитаю в місяця - чому?...
Спитаю в зірок... що не так?...
В сонця я Спитаю...а може промовчу...
Лишень про все сама згадаю.
Згадаю сміх веселий зранку...
Похмурий день з теплим дощем...
Спів солов'я аж до світанку...
І те ,що не забулось...згадаю все.

Небо там -безкрає - голубе...
Ластівки щебечуть під стріхою...
Сонечку радіють люди...
Та мені не радісно - не те.
Чомусь похмуро так на серці,
і сонце світить- чомусь не так...
В очах сльоза ,так гаряче пече...
І все мені - чомусь не так.
Не так пташки щебечуть...
І голос мій -чомусь не так...
Не так гніздечко в'ють лелеки...
І все мені -чомусь не так.
Не ті слова можу сказати...
Не так мене почули...
Чомусь ніхто мене не бачить...
Мабуть усі давно поснули.
Я голос свій сховаю ,
і погляд відверну...
Нікому не скажу я ,
що так ненавиджу -себе одну.

Полинь туди - де сонце сходить...
Де пташки зграями летять...
Де хмари купки зводять ,
і дощик хоче накрапать.
Полинь високо в небо ...к зірці...
Де місяць світить у ночі...
Туди - де так співати хочеться...
Де пісня лине від душі.
Там небо чисте ,і вітер тихий...
Веселка вкаже шлях до мрій.
Там ясний сонця - промінь світить...
Полинь туди скоріш... мерщій...
В майбутнє шлях собі знайди.
Поклич на поміч місяць... зорі...
З дощем дорогу проклади,
і не забудь розкрити крила долі.

Скажу я, що кохаю...
Скажу ,що сильно я люблю.
Я зустрічі чекаю...
Та безмежно жду.
Очі твої милі,
посміхнуться ніжно...
І слова твої щирі
пролунають тихо : -
- я вже у дорозі ,
зустрічай ,рідненька...
І полину я на зустріч -
бо я твоя ненька.
Сину мій рідненький,
моє пташенятко...
Пригорну к серденьку,
ти мені ,як свято.
Я радіти буду
зустрічі з тобою...
І день той не забуду,
що був мені, як доля.
(До сина)

Прокинешся вранці з думками важкими...
Зі сльозами і сумом в очах.
Прокинешся із жахами нічними...
Та годі - не сумуй - не плач...
Забудь страшні думки...печалі...
Забудь беззахисні слова ,що так
ніхто не може вислухать - і далі
йди дорогою, щасливого життя.
Забудь того, що так тебе образив...
Що не любив - не вірив в почуття...
Залиш думки свої печальні...
Забудь слова про каяття.
Сама собі дорогу вірну
прокласти можеш серцем...
Надійну... чуйну... мирну
іскорку в очах... і все це
залиш в собі... в думках...
Обіцянок нікому не давай -
будь сама собі хазяйка,
та лиш себе в усьому - пробачай.
(Дівчатам)









Немає коментарів:

Дописати коментар