Translate

неділя, 25 грудня 2022 р.

 «У ЛЮДСЬКІЙ ІСТОРІЇ ІСНУЄ ВІЙНА. Існує жорстокість, існує насильство, існує ненависть».

Як це все пережити? Як відродити себе, примиритися з жахіттями, подолати страх?
Кожна людина – господар свого життя. І тільки їй вирішувати: поховати себе під уламками минулого, чи простити, прийняти всіх, і в першу чергу себе і прийти до розуміння свого призначення у світі.
Про це і багато іншого у книзі Едіт Егер «ВИБІР»:
«Прощення не означає, що ти пробачаєш кривдникові те, що він зробив із тобою. Це ти прощаєш ту частину себе, що була жертвою, та відпускаєш усі звинувачення».
«Зцілення - це не відновлення, а відкриття. Відкриття надії у відчаї, відкриття відповіді там, де здавалося, що відповіді не існує, відкриття, що важливо, не те, що сталося, а те, що ми з цим робимо».
«Люди запитують у мене, як я навчилася долати минуле. Долати? Долати? Я нічого не здолала. Кожне побиття, бомбардування та селекційна черга, кожна жахлива мить, яку я вважала останньою, - все це досі живе в мені, в моїй пам`яті та нічних жахіттях. Минуле нікуди не зникає. Через нього не переступиш, його не видалиш. Воно живе в мені. Але також у мені живуть перспективи, які подарувало минуле: як я вижила, аби бути звільненою, бо живила надію у серці. Я вижила, аби пізнати свободу, бо навчилася прощати».
«Прощати нелегко. Значно легше триматися за кривди, прагнути помсти. Дуже легко створити в’язницю з болю, з минулого. У кращому випадку помста марна. Вона не може змінити того,що з вами сталося. Значно гіршим є те, що помста увічнює колообіг ненависті. Вона стає циклічна. Коли ми прагнемо помсти, хай і ненасильницької, ми рухаємося по колу замість того, аби просуватися вперед. Помста не звільняє».
«…Я зробила це заради себе. Я відпустила, звільнила частину себе, яка впродовж значної частини мого життя витрачала мою розумову та духовну енергію, аби тримати Гітлера на ланцюзі. І поки я трималася за той гнів, я була закута в ті ланцюги разом із Гітлером, замкнена у руйнівному минулому, у власному смутку».
«Час не лікує. Людина це робить сама, з часом. Зцілення можливе, коли ми вирішуємо взяти на себе відповідальність, коли вирішуємо піти на ризик і, нарешті , коли вирішуємо позбавитися рани, відпустити минуле чи журбу».
«Взаємини з пацієнтами навчили її важливих рис: «наші болісні випробування насправді не покарання, вони дарунок. Вони дарують нам майбутнє та його сенс, можливості знайти нашу унікальну мету та силу».
«Як легко життя може перетворитися на молебень провини та каяття, на пісню, що лунає з одним і тим же приспівом, з неможливістю простити собі. Як легко життя, яке ми не прожили , стає єдиним, якого ми воліємо. Як легко нас можна спокусити фантазією, що ми маємо вплив, що ми хоч колись мали вплив, що все, що ми могли або мали зробити чи сказати, якби ми лише зробили чи сказали це, могло б зцілити біль, стерти страждання, повернути втрачене».
«Але я більше не була ув’язненою. Я могла обрати власну свободу. Я могла перелічити власні почуття: гнів, нікчемність, смуток, каяття. Я могла дозволити їм кружляти, зростати та вщухати , минати. Могла ризикнути та відпустити потребу покарати себе за те, що живу. Могла відпустити почуття провини та повернути справжню повноцінну себе».
Виступ перед військовими, які повернулися з Афганістану:
«Я нагадала собі, що я тут, аби поділитися найважливішою правдою, яку я знаю : що найміцніша в’язниця – наш власний розум і що ми вже маємо ключі - це готовність цілковито взяти на себе відповідальність за своє життя, готовність йти на ризик, готовність звільнити себе від звинувачень та повернути собі власну невинність , прийняти та полюбити себе за те, хто ми є насправді – люди, недосконалі та цілісні».



 У тенетах соцмереж знайшла чудовий відгук-роздум на книгу

Ярослава МЕЛЬНИКА «ДАЛЕКИЙ ПРОСТІР

Давно я не читав такого класного поєднання антиутопії, соціальної фантастики та трилеру. 

Головний герой книги Габр живе у світі незрячих, але однієї миті він починає бачити і після цього його життя кардинально змінюється. Він сам сумнівається у собі, кохана дівчина вважає його хворим, за ним полюють.
Мегаполіс – величезний металевий хмарочос в якому живуть мільйони безликих сірих істот, які ніколи не піднімають голови догори, бо не знають, що існує інший, далекий простір. Усе їхнє життя обмежене близьким простором. Адже так їх навчають протягом всього життя. Жити, рухатися за допомогою акустики.
Чому цей світ незрячий? Чому Габр став зрячим? Чому його вважають хворим та хочуть зробити знову незрячим?
Події в книзі розвиваються неймовірно стрімко. Головного героя кидає з однієї стресової ситуації в іншу. Дещо, звісно, можна передбачити. Зокрема я точно знав, що ще десь зрячі повинні бути. Але загалом задумка книги чудесна. Виконання класне. Мені ні на мить не стало нудно. Хотілося чимшвидше прочитати книгу і дізнатися кінець такої цікавої історії.
Багато і роздумів у книзі, як від головного героя про себе самого. Так і про те, чи варто розповідати людям правду, якщо ця правда їм зробить тільки погане. Наприклад, вони від неї почнуть відчувати себе неповноцінними. А можливо взагалі закінчать життя самогубством. То чи варто тоді розповідати усю правду? Відповідь тут у кожного своя.
Протягом усієї книги головний герой шукає свого місця в тому житті. Він весь час сумнівається. Габру не подобається, що йому щось нав’язують інші люди. Якщо чесно, інколи в тих його роздумах про місце в житті я взнавав частково себе.
Кінець я теж частково передбачив. В принципі, він логічний і правильний. Рекомендую усім любителям фантастики та антиутопій. Книга чудова. повірте – точно не потратите час намарне.
ПС. Після прочитання книги і про автора гуглив. Дивно, що раніше нічого про нього не чув.
(От тільки автора не скопіювала).





Автор Делія Овенс «ТАМ, ДЕ СПІВАЮТЬ РАКИ»

Поглинула… Разом з дівчинкою-підлітком проживала одиноке життя на маршах, загублених диких океанських узбережжях. ЇЇ покинули всі, навіть мама. Уявляєте? Що може відчувати маленька дівчинка, залишена сам на сам з собою, покинута спочатку братами та сестрами, потім мамою, а тоді і батьком. Всі пішли , навіть не попрощавшись.
І мабуть, вижити цьому Болотному дівчиську, як її прозвали в селищі, допомогло велике єднання з природою. ЇЇ друзями,близькими стали птахи.
«Кая занурювалась в дику безмовність. Певно, природа є єдиною опорою, котру життя не в змозі вибити в неї з під ніг».
Не один раз дівчина ставила питання : «Чи всіх залишають і не повертаються? Кидають так, як її. Спостерігаючи за життям тварин, бачила, що матері ніколи не кидають свою малечу.
В неї закохуються місцеві парубки. Бо вона, не така як всі, але ніхто не кличе за дружину. Пізніше кохання вона назвала «оманливими сигналами світлячків».
Автор ставить питання : «Чому на зранене серце, що досі стікає кров`ю, лягає тягар прощення?».
Одного разу дівчина усвідомлює, що вона нарешті готова знову відкрити своє серце. Простити, прийняти любов і подарувати свою, але вже не тваринам.

неділя, 18 грудня 2022 р.

 


- Мамо, я не жартую і не беру тебе на кпини,
Я дійсно здичавів трохи за вісім років війни.
Слова не складаються в речення, хоч сядь та й плач,
Тому пробач за дивне прохання мені. Пробач!

Я побачив дівчину, яка... Ну, одна така на усі світи.
І вперше в житті вагаюся, що робити, як підійти.
І не підходжу. А вона усміхається, наче сонце напровесні.
Мамо, руді дівчата прекрасні безсовісно.
Вона парамедик. Кожну вільну хвилину я хочу бути із нею,
Тож бігаю по пігулки від болю та діареї.
Ну, чому ти смієшся? Такі випадки тут доволі часті,
Сухпай, консерви, зелені сливи - ось тобі й "швидка настя".
Але я ж не про те, я про те, що поставив собі завдання:
Підійти й попросити якусь пігулочку від кохання.
Здавалося б: усе просто, пошле подалі - це ж не біда.
А ось підходжу - язик не слухається, в колінах шумить вода.
І от я тупцяю перед нею, чуюся геть нещасним,
А вона дивиться... Мамо, руді дівчата - безмежно прекрасні.
У неї ластовиння на носику, очі - небо ізрання,
А я - останній йолоп, я про пігулки, та не від кохання.
Ти можеш сміятися, бо, звісно, мені ось уже й за тридцять,
За плечима особисте життя, війна й особистий цвинтар,
А тут раптом - кохання, може, і недоречне й невчасне.
Мамо, руді дівчата безмежно й безповоротно прекрасні.
Із ними б до моря, а чи на лижі в Карпати, Альпи, -
А на війні чим дівчину потішити?
Вижити в бою і добути скальпа?
Знаєш, мамо, я наберуся сміливості, тобто я вже набрався,
Скрутив із фольги від сухпаю перстень, нівроку він мені вдався.
Зараз піду у намет... Стоятиму йолопом перед нею
І знову молотиму нісенітниці. Може, й про діарею.
Але ти все ж, на всяк про всяк,благослови на словесний прорив!
Добре, мамо, я в тебе сміливий... Забудь, про що тут наговорив.
.....................................................................
- Мамо... Мам, ти не зайнята? Слухай, я зараз лусну від щастя,
Руді дівчата - воістину сонечка. Мамо, її зовуть Настя.
Я хотів їй сказати красиво, а вийшло, як завжди, мамо.
Я про сердечний біль, вона: "Зробімо кардіограму!"
І тоді я зізнався, що всі оті пігулки від болю, від діареї
І оці скарги на серце - це не про біль, а про кохання до неї.
І тепер в нас обручки з фольги від сухпаю. Мамо, я без обману!
Благословляй швиденько, ми з Настею до капелана!
Газета "Життя. Історії" Дзвінка ТОРОХТУШКО

 Бахмутські Янголи

Я родився, мамо, у сорочці,
На яку "скидалися" селом.
Мене три версти тягнули хлопці,
Я чекав вже зустрічі з Христом!
Й мого Ангела тягли на плечах,
І його контузило в боях.
Він стогнав так,наче дід старечий,
Чи рушницею підбитий птах.
Його крила, вже давно не білі,
Брудним шматтям сунулись за ним,
І смерділи гидко,бо поцвіли.
Бо довкола сирість, їдкий дим.
Я й тому живим, мабуть,лишився,
Хто ж мене на Небо понесе?!
І ще місяці зо два не брився,
Там би не впізнали у лице.
Лежимо з ним у бинтах в шпиталі,
Мені в вену,а йому в крило,
Ллють води живої по бокалі,
Кажуть,нам добряче повезло.
Моляться старенькі на колінах,
Палять в храмі свічі панотці,
Щоб щастило янголам та сину.
На "сорочку" сотня в кулаці....
© Цісаренко О.


вівторок, 6 грудня 2022 р.

 

Ця книга була в бібліотеці довгих чотири роки. Якось руки не доходили. Чула гарні відгуки. Аж ось, знайшовся час і на неї.  Книга-колаж  Дмитра Кешеля «Родаки».

 Читала потрошку, був острах втратити зачарування, насолоду від кожного прочитаного речення. Книга давала піднесення, осяяння. Письменник описує картини дитинства  в закарпатському селі. Його головні герої не жаліються на життя, кожен епізод  наповнений  гумором.

Книга настільки захопила, що прикарпатське «Слава Ісусу Христу» звучало в думках, кожного разу, коли віталася.

Трошки про сюжет. Розповідь ведеться від імені невгамовного збитошника Митрика. Він повідає нам про свою величезну родину, про веселі історії, які з ними трапляються. Про свої витівки в школі, та не тільки.

Захисниця усіх баба Фіскарошка зі своєю козою, незворушний дід Соломон, який найбільше любить спати, нянько, який крутиться, як може і вчитель Пан Фийса, який (напевне) найбільше потерпав від витівок Митрика.

І  все це оповито такою життєвою мудрістю!

 Фото з інтернету.




понеділок, 21 лютого 2022 р.

ЧИТАЙТЕ, СПІЛКУЙТЕСЬ, ОТРИМУЙТЕ НАСОЛОДУ ВІД ПІСЕННОСТІ ЧАРІВНИХ ЗВУКІВ МОВЛЕННЯ!

 Прочитала книгу. Надзвичайну. Яка допомогла по іншому оцінити прості речі. Мало хто з нас задумується над тим, що «... ми є свідками НАЙБІЛЬШОГО ДИВА НА ЦІЙ ЗЕМЛІ: буквально з повітря і традиційного для нас оточення народжується мова та мовлення людської істоти. УПАДІТЬ же благоговійно перед цим ДИВОМ!». Цитата з книги Керол Флемінг «Говорити легко та невимушено».

А якщо по простому, то книга вам підкаже, як навчитись спілкуватись з незнайомцями, вписатись в чужу компанію, поводитись на вечірках.


З Надією по життю, з Надією все життя!

                            53 роки подружнього життя: Руденок Володимир Степанович 

                                      Руденок Надія Трохимівна

   Дихає спокійно, грудна клітка знову наповнюється життям і бажанням жити. А півгодини тому ось оці руки, які вже мають свою життєву історію, тремтіли й капали краплі на цукор, щоб хоч якось збити артеріальний тиск. –«Саме в цей момент я  згадав, як ми познайомились з моєю Надійкою (це ж треба було так, щоб ім`я відповідало всьому прожитому життю), завжди жити з надією на краще. Це, мабуть, і стало нашим девізом», - такі слова я почула від свого тата наступного дня, коли мамі було зле.  Я слухала і думала, а ми ж навіть не знаємо, як познайомились вони. І сьогодні, мабуть,  саме той час – вислухати, почути, запам`ятати, адже вони вже не такі молоді і вже пережили золоте весілля.

-       Мамо, тату – розкажіть, а як ви познайомилися?

Вони глянули один на одного з посмішкою, а в очах засяяв якийсь яскравий вогник. Невже? Недаремно кажуть, що життя загартовує і кріпить почуття ще сильніше.

      - Йшов 1967 рік. Літо, спека, ромашки польові стояли на підвіконні у банці в нашому цеху, - говорила мама. - Я в той час вже працювала на хлібопекарні.

-         Знайомтесь, це наші дівчата, які будуть вам відпускать хліб, - розповідав завідувач якомусь парубкові.

-         Красивий чуб (подумала я), - сказала мама і зирнула на тата.

-         Я слухав завідувача і дивився на цю ягозу (мале, худе, але таке  бистренне).  Поправив свого чуба і посміхнувся. Подумки записав «моя». Так і відбулася наша перша зустріч, – сказав тато.

А потім були зустрічі не віртуальні, як зараз, а тет-а-тет, погляди в очі, тримання за руки і перші, ще такі ніякові поцілунки. Не було ніяких перевірок, ніяких підступів, ніякого користування один одним. Було одне спільне рішення – шлюб на все життя.

Вже в 1968 році, в травні розписалися.

-         Мати з батьком дали мені шафу, в якій висіло моє одне платтячко, і я пішла в подружнє життя, - знову посміхнулася мама.

-         Весілля відгуляли і в Сивках (мама звідти родом) і в Коцюбинську (я корінний житель), - гордо сказав тато.  - А потім на весільні гроші купили постільну білизну, – додав він.

 Ось уже 53 роки мої батьки разом, пліч-о-пліч. На їхню долю випало дуже нелегке життя, але вони завжди підтримують один одного і нас до цього привчили. І це найголовніше – знати, що ти не один, як би не спіткнувся, тебе підтримають і втримають. Це й стало головною нашою сімейною цінністю, тому що саме в ці слова ми вкладаємо повагу, вірність і любов.

Всі замовкли на хвилину, і я помітила, як по татовому обличчю промайнув якийсь смуток.

-         Тату, ти чого? – спитала я.

-         Ось бач, як виходить. Спочатку було : «Де ти взялась на мою голову сивківка?», а тепер найрідніша і найкоханіша. Повернувся  до мами, притис за плечі, заплакав і шепнув на вушко. – Ти тільки живи.

Коли я спитала про секрет довголіття у шлюбі, вони в один голос відповіли, що спочатку це були діти Володимир, Тетяна, а тепер внуки: Павел і Ярослав, Олександр та Ліля.

 

                                                 Записала донька Таня Хмарська

                           





Міжнародний день рідної мови

 Міжнародний день рідної мови був встановлений у листопаді 1999 року на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захисту мовної та культурної багатоманітності.

За даними ЮНЕСКО, у світі існує приблизно 6 тис. мов, 43% із них знаходяться під загрозою зникнення. На думку фахівців, це трапляється в тому випадку, коли її перестають, з тої чи іншої причини, вживати та вивчати більше 30% носіїв мови.
Лише в Європі небезпека загрожує 30 мовам, а 13 із них перебувають на межі зникнення. 
Про мову сьогодні говорили в Пльохівській, Кархівській, Михайло-Коцюбинській бібліотеках.
Вчителька української мови та літератури села Жукотки ще раз нагадала, що є мова для кожного з нас.

https://www.youtube.com/watch?v=znVR3ANmGgM





пʼятниця, 4 лютого 2022 р.

51 рік разом.

                         Життя - для роботи, а вдома, як буде…

51 рік подружнього життя Кравченка Василя Наумовича та Кравченко Надії Пилипівни

Минув рік, як 7 червня відзначили золоте 50-річчя щасливого життя  Кравченко Василь Наумович та Кравченко Надія Пилипівна з Михайло-Коцюбинського. Цікаво, що як і п’ятдесят років тому воно випало саме  на неділю. Ювілей відзначили у вузькому сімейному колі.  П`ятдесят років спільного життя ,  підведено  межу  життєпису.

Згадували першу зустріч. Росли в одному селі, обоє з Сивок. А кохання з першого погляду зародилось одразу,  як побачили один одного. Відчули. Він щойно повернувся з строкової служби, яку проходив в Германії, виділявся серед інших статечною поставою, охайністю, інтелігентністю. Вона закінчила навчання і повернулася з вільним дипломом до рідного села на роботу. Отам долі перетнулись, загорілась іскорка кохання, зустрілись, щоб пізнати один одного.

Опорою, скрижалем родини завжди був  чоловік Василь Наумович. Приймав важливі рішення, розраджував, заспокоював. Саме в цій сім`ї слабкість жінки поєдналась з силою чоловіка. Все життя працювали. Він в лісгоспі, садив ліси, плекав молоді деревця. Працює і зараз. Вона в дитячому садочку, вела районне методоб`єнання, об’їздила  мало  чи не всю область. Про  її роботу згадують і зараз.  Праці віддавались сповна, бо робота була за основу. А все інше, як є, потім. Василь Наумович прославився далеко за межами селища майстром приготування  риб`ячої юшки, як треба було зварити  казан духмяної  страви, першим куховаром кликали саме його. Знав не тільки рецепт приготування, а і  смачно втілював  його в діло.

Робота подарувала  Надії Пилипівні радість спілкування з дітками. Вихованці дитячого садочку,  в якому вона працювала, стали для неї рідними, всіх пам’ятає, перепитує. Кожна дитинка, як маленька перлинка, горнулась до лагідної, доброї виховательки. Її неосяжної любові вистачало для всіх. Покоління вже дорослих дітей згадують, відвідують  свою виховательку,  вітають зі святами. Одного разу перед жіночим святом Надія Пилипівна знайшла в поштовій скриньці вітального листа. Його написала тридцятирічна  дівчина. Ось цей лист:

Ви пам’ятаєте, як ми любили Вас

І як ми ждали зустрічі із вами.

Ви стали мамою для нас

Такою ж лагідною, ніжною, як рідна мама.

А пам’ятаєте, як всі свята

Ми святкували тільки разом.

Ці спогади залишені у нас в душі,

Ми не забудем їх ніколи.

Бо щастя це дароване лиш Вами,

Бо щастя це принесли тільки Ви.

І в цей прекрасний день усіх жінок

Засяє сонце хай і в вашім домі.

І ми так хочем, щоб у цю хвилинку

Ви радувалися, цвіли  теплом.

І щоб згадали  нас, бешкетників маленьких,

 І не забули щоб про нас.

Адже ви перша, хто увів нас у цей світ

Адже ви друга наша мама.



По життю йшли легко. Що доля дала, те й прийняли, без скарг і нарікань.  Зберігали злагоду, добробут в родині,  намагались один одному  поганого не робити. Сімейні стосунки будували на взаємній довірі, піклувались один про одного, робота, відпочинок – все разом.  Працювали, робота була за основу. Так  і пролетіло  піввіку спільного життя. А найбільшою подякою на схилі літ стала людська шана. Нам скрізь відкриті двері, нас скрізь приймають,  згадують, передають вітання. Мабуть це і є найголовніше в житті.

                                                                                                          Записала Інна Шовкун

52 роки разом. Або секрети щасливого подружнього життя

                                                                                                         Записала Тетяна Кравченко

Прийшла любов непрохана й неждана, ну як мені за нею не піти?

   52 роки подружнього життя Хонька Миколи Федоровича та Хонько Ольги Миколаївни

    Здається, це було давно, здається – це було вчора. В такий же зимовий погожий день відбулося сватання в  Михайло-Коцюбинському. Приїхала жовтим «Запорожцем» родина Хоньків до Потапенків. А сватали саме нашу Ольгу, зі всіма традиціями, де давала найкращу хустку своєму нареченому Колі, і всім іншим, те що надбала.

     А почалося все із православного свята Михайла, коли Оля повернулася від гостей із Ладинки, куди спеціально їздила, щоб подивитися фільм «Вій». Приїхала додому, а ввечері із подругами пішла на танці, де був раніше танцмайданчик. В цей час з армії повернулися хлопці. І зустрілися хлопці з Лугинівки і дівчата з сивківської вулиці. Кохання з першого погляду. Тільки глянув Микола  і сказав, що Оля буде його. Увагу привернула неабияка чорнява врода, з червоною в квітках хусткою  на голові. Не давав проходу Олі, залицявся, проводив додому і у відповідь кохання накотило хвилею і не лишило шляху до відступу.

    Так почалися побачення, де називав і  найкращою,  і найдорожчою. Коли батьки Олі дізналися про їхні побачення, зумів знайти слова, щоб заспокоїти материнське серце.

    Весілля відбулося 1 травня 1969 року. «Дурманом солодким віяло, коли цвіли сади», коли наречена була вдягнена  в білу сукню нижче коліна, з прикрасою у вигляді банта та короткою фатою.

    Я згадую те весілля, де ми дітлахами бігали поміж дорослих, заглядалися на наречених, дивувалися від крику «гірко» і самі підкрикували. Грав дядько на гармошці, співали і весільні обрядові пісні, частушки. Пісні запам`яталися: «Горіла сосна», «Що й на морі качка пливе», а ще щось про старшу сваху… Весілля було по тодішніх часах з усіма родичами, сусідами, друзями. Від малого, як кажуть, до старого. Столи не ломились від наїдків та напитків, але тушкована капуста, коржики і кисіль фруктовий запам`яталися.

    Привезли наречену із усім приданим і почали розвішувати рушники, підзорники та все інше добро, а виявилося  багато, як зазначив хрещений Миколи : «Казали – бідна, а виявилося, як кажуть: і не їла, і не спала, та все добро дбала». Багато залишилось  вишивок різних, три картини досі лежать нові, не заведені в рамки, ті, що вишивала в юності.

    І почалася наступна сторінка життя - «чорно-білий колір». Бувають долі різні: світлі і радісні, важкі і навіть трагічні. Та частіше все в житті поєднується. Всього було в сім`ї Хоньків. Були моменти щастя і справжніх випробувань. Не прийняла свекруха невістку в свою сім`ю.., і це було найважче пережити з своїм Колею, як називала його Оля. Бо він був і син і чоловік, як між двома вогнями. Недарма ж, «кохання рятує світ» - є такий вислів. Оля поставила чоловіка перед фактом, або будуємо свій будинок, або я піду до батьків. Тоді купили будову колишнього райвійськомату за 500 крб., був там, де зараз дитсадок і почали удвох зводити собі хатину. Саме тут згодилася спеціальність муляра, яку здобув Микола у Луганську, звідки призвався на строкову службу в Чернігів, бо так розпорядилась доля своєю життєвою міцною ниточкою.  Щоб взяти земельну ділянку, Микола залишив роботу в «Сільгосптехніці» і пішов до колгоспу, дали 25 соток землі, а коли побудувалися, вирішив знову до «Сільгосптехніки», то тодішній голова колгоспу  дав вказівку відібрати землю. Такі були правила. Відрізали по саму хату, навіть заборонили врожай зібрати. І тільки після отриманих довідок із місця роботи залишили 15 соток.

    Кожна жінка мріє стати матір`ю, так і Оля подарувала світові нові життя  - сина Михайла, бо на це свято познайомилась зі своїм чоловіком, а згодом і донечку – Наташу, чи не найпопулярніше ім’я того часу. Любов не згасла, а палала, чоловік був вдячний за те, що рід продовжився, шанував кохану за те, що вона дала життя  їхнім дітям.

     Все життя пропрацював Микола у відділенні «Сільгосптехніка», а Ользі Миколаївні довелося працювати і в хірургічному  відділенні колишньої райлікарні, і в «Сільгосптехніці», а останні 15 років в соціальній службі. Її працелюбству немає меж. Щира і відверта, справедлива і мудра приходила на допомогу людям похилого віку. Підтримувала не тільки ділом, а й словом в ту хвилину, коли мудра порада була потрібна, як повітря. За сумлінну працю була нагороджена медаллю та неодноразово грамотами, з радістю розповідає, як у філармонії вручали нагороду, а потім був фуршет  в ресторані «Десна».

     Несли по життю своє кохання, як вміли. Головне, що підтримували одне одного, поважали, він її, як жінку, матір, дружину, а вона його з усіма чоловічими сторонами. Двері для друзів, родичів були завжди відкриті, поділяться останнім, дадуть пораду.

      Тримали різну домашню худобу. Корівка була годувальницею у всі часи. Поки мали сили і здоров`я, стільки і тримали. З задоволенням згадують заготівлю сіна, коли і в руках Ольги коса-семірка дзвеніла вранішнім дзвоником по срібних краплях роси, збиваючи ароматні трави. Не забувається і не повторюється таке! Микола окрім садівництва, неабиякий знаток в кролівництві, займався довго, і продавав, і виводив нові породи. А яку полуницю вирощує Ольга Миколаївна, різних сортів, грядки виполоті, ні єдиного бур`янчику! Господарочка! І пироги, і вареники, і тортики, і рулетики. Все вміє. Найцінніше надбання в сім`ї Хоньків – діти та онуки. То ж  для них всілякі смаколики . Всіх люблять, про всіх тільки з любов`ю. Виростили двоє дітей і вже мають четверо онуків. З радістю згадують про сина, який служив у Пскові десантником, служив на афганському кордоні, після повернення – в міліції. Має двох синів. Один навчається в Львівській академії військ, а другий по контракту в Гончарівському. А Наталя несе службу бухгалтером у військовій частині Гончарівського. Син – в Харківській військовій академії, менший в Чернігівському кооперативному технікумі. По можливості приїздять до бабусі й дідуся. Збираються завжди на Різдво, дні народження, Великдень.

   Життя, як життя, не стоїть на місці, тому впевнено йдем вперед, не забуваючи при цьому, як майже 52 роки були поруч, підтримували і допомагали, згадували, раділи перемогам, і сумували з поразок і своїх, і дитячих,  і намагались давати за свої поступки відповідь, як перед людьми, так і перед Богом. Інколи серце бачило те, що очам не видно.

    А любов була у всі чотири пори року. Весною бігли разом від грози під всипаний квітами бузок, влітку збирали ягоди, гребли сіно, купалися в річці. Восени разом варили варення і заклеювали вікна від холоду. Взимку - допомагали пережити нежить і довгі вечори…

    На запитання, що таке кохання, відповіла так: це те, що допомагає, це те, що змушує страждати, це те, що дарує неповторне й ні з чим незрівнянне щастя…

   Так і підійшли ми до, ні, не останньої сторінки нашого життя, вона ще не написана і не має назви, назвемо її «Три  крапки».

                                                                      Записала Тетяна Кравченко