«У ЛЮДСЬКІЙ ІСТОРІЇ ІСНУЄ ВІЙНА. Існує жорстокість, існує насильство, існує ненависть».
Translate
Михайло-Коцюбинська бібліотека
неділя, 25 грудня 2022 р.
У тенетах соцмереж знайшла чудовий відгук-роздум на книгу
Ярослава МЕЛЬНИКА «ДАЛЕКИЙ ПРОСТІРнеділя, 18 грудня 2022 р.
Бахмутські Янголи
вівторок, 6 грудня 2022 р.
Ця книга була в бібліотеці довгих чотири роки.
Якось руки не доходили. Чула гарні відгуки. Аж ось, знайшовся час і на неї. Книга-колаж Дмитра
Кешеля «Родаки».
Читала потрошку, був острах втратити
зачарування, насолоду від кожного прочитаного речення. Книга давала піднесення,
осяяння. Письменник описує картини дитинства в закарпатському селі. Його головні герої не
жаліються на життя, кожен епізод
наповнений гумором.
Книга настільки
захопила, що прикарпатське «Слава Ісусу Христу» звучало в думках, кожного разу, коли віталася.
Трошки про сюжет. Розповідь ведеться від
імені невгамовного збитошника Митрика. Він повідає нам про свою величезну
родину, про веселі історії, які з ними трапляються. Про свої витівки в школі,
та не тільки.
Захисниця усіх баба Фіскарошка зі своєю козою,
незворушний дід Соломон, який найбільше любить спати, нянько, який крутиться,
як може і вчитель Пан Фийса, який (напевне) найбільше потерпав від витівок
Митрика.
І все це оповито такою життєвою мудрістю!
Фото з інтернету.
понеділок, 21 лютого 2022 р.
ЧИТАЙТЕ, СПІЛКУЙТЕСЬ, ОТРИМУЙТЕ НАСОЛОДУ ВІД ПІСЕННОСТІ ЧАРІВНИХ ЗВУКІВ МОВЛЕННЯ!
Прочитала книгу. Надзвичайну. Яка допомогла по іншому оцінити прості речі. Мало хто з нас задумується над тим, що «... ми є свідками НАЙБІЛЬШОГО ДИВА НА ЦІЙ ЗЕМЛІ: буквально з повітря і традиційного для нас оточення народжується мова та мовлення людської істоти. УПАДІТЬ же благоговійно перед цим ДИВОМ!». Цитата з книги Керол Флемінг «Говорити легко та невимушено».
З Надією по життю, з Надією все життя!
53 роки подружнього життя: Руденок Володимир Степанович
Дихає спокійно, грудна клітка знову
наповнюється життям і бажанням жити. А півгодини тому ось оці руки, які вже
мають свою життєву історію, тремтіли й капали краплі на цукор, щоб хоч якось
збити артеріальний тиск. –«Саме в цей момент я згадав, як ми познайомились з моєю Надійкою
(це ж треба було так, щоб ім`я відповідало
всьому прожитому життю), завжди жити з надією на краще. Це, мабуть, і стало
нашим девізом», - такі слова я почула від свого тата наступного дня, коли мамі
було зле. Я слухала і думала, а ми ж
навіть не знаємо, як познайомились вони. І сьогодні, мабуть, саме той час – вислухати, почути, запам`ятати, адже вони вже не такі молоді і вже пережили золоте
весілля.
-
Мамо, тату –
розкажіть, а як ви познайомилися?
Вони глянули
один на одного з посмішкою, а в очах засяяв якийсь яскравий вогник. Невже?
Недаремно кажуть, що життя загартовує і кріпить почуття ще сильніше.
- Йшов 1967 рік. Літо, спека, ромашки
польові стояли на підвіконні у банці в нашому цеху, - говорила мама. - Я в той
час вже працювала на хлібопекарні.
-
Знайомтесь, це наші
дівчата, які будуть вам відпускать хліб, - розповідав завідувач якомусь
парубкові.
-
Красивий чуб
(подумала я), - сказала мама і зирнула на тата.
-
Я слухав завідувача
і дивився на цю ягозу (мале, худе, але таке
бистренне). Поправив свого чуба і
посміхнувся. Подумки записав «моя». Так і відбулася наша перша зустріч, –
сказав тато.
А потім були
зустрічі не віртуальні, як зараз, а тет-а-тет, погляди в очі, тримання за руки
і перші, ще такі ніякові поцілунки. Не було ніяких перевірок, ніяких підступів,
ніякого користування один одним. Було одне спільне рішення – шлюб на все життя.
Вже в 1968
році, в травні розписалися.
-
Мати з батьком дали
мені шафу, в якій висіло моє одне платтячко, і я пішла в подружнє життя, - знову
посміхнулася мама.
-
Весілля відгуляли і
в Сивках (мама звідти родом) і в Коцюбинську (я корінний житель), - гордо
сказав тато. - А потім на весільні гроші
купили постільну білизну, – додав він.
Ось уже 53 роки мої батьки разом, пліч-о-пліч.
На їхню долю випало дуже нелегке життя, але вони завжди підтримують один одного
і нас до цього привчили. І це найголовніше – знати, що ти не один, як би не
спіткнувся, тебе підтримають і втримають. Це й стало головною нашою сімейною
цінністю, тому що саме в ці слова ми вкладаємо повагу, вірність і любов.
Всі замовкли
на хвилину, і я помітила, як по татовому обличчю промайнув якийсь смуток.
-
Тату, ти чого? –
спитала я.
-
Ось бач, як
виходить. Спочатку було : «Де ти взялась на мою голову сивківка?», а тепер
найрідніша і найкоханіша. Повернувся до
мами, притис за плечі, заплакав і шепнув на вушко. – Ти тільки живи.
Коли я
спитала про секрет довголіття у шлюбі, вони в один голос відповіли, що спочатку
це були діти Володимир, Тетяна, а тепер внуки: Павел і Ярослав, Олександр та
Ліля.
Записала донька Таня Хмарська
Міжнародний день рідної мови
Міжнародний день рідної мови був встановлений у листопаді 1999 року на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захисту мовної та культурної багатоманітності.
За даними ЮНЕСКО, у світі існує приблизно 6 тис. мов, 43% із них знаходяться під загрозою зникнення. На думку фахівців, це трапляється в тому випадку, коли її перестають, з тої чи іншої причини, вживати та вивчати більше 30% носіїв мови.пʼятниця, 4 лютого 2022 р.
51 рік разом.
Життя - для роботи, а вдома, як буде…
51 рік подружнього життя Кравченка Василя Наумовича та
Кравченко Надії Пилипівни
Минув рік, як 7
червня відзначили золоте 50-річчя щасливого життя Кравченко Василь Наумович та Кравченко Надія
Пилипівна з Михайло-Коцюбинського. Цікаво, що як і п’ятдесят років тому воно випало
саме на неділю. Ювілей відзначили у
вузькому сімейному колі. П`ятдесят років спільного життя , підведено
межу життєпису.
Згадували першу
зустріч. Росли в одному селі, обоє з Сивок. А кохання з першого погляду зародилось
одразу, як побачили один одного.
Відчули. Він щойно повернувся з строкової служби, яку проходив в Германії,
виділявся серед інших статечною поставою, охайністю, інтелігентністю. Вона
закінчила навчання і повернулася з вільним дипломом до рідного села на роботу.
Отам долі перетнулись, загорілась іскорка кохання, зустрілись, щоб пізнати один
одного.
Опорою, скрижалем
родини завжди був чоловік Василь
Наумович. Приймав важливі рішення, розраджував, заспокоював. Саме в цій сім`ї
слабкість жінки поєдналась з силою чоловіка. Все життя працювали. Він в
лісгоспі, садив ліси, плекав молоді деревця. Працює і зараз. Вона в дитячому
садочку, вела районне методоб`єнання, об’їздила
мало чи не всю область. Про її роботу згадують і зараз. Праці віддавались сповна, бо робота була за
основу. А все інше, як є, потім. Василь Наумович прославився далеко за межами
селища майстром приготування риб`ячої юшки, як треба було зварити казан духмяної страви, першим куховаром кликали саме його.
Знав не тільки рецепт приготування, а і
смачно втілював його в діло.
Робота
подарувала Надії Пилипівні радість
спілкування з дітками. Вихованці дитячого садочку, в якому вона працювала, стали для неї
рідними, всіх пам’ятає, перепитує. Кожна дитинка, як маленька перлинка,
горнулась до лагідної, доброї виховательки. Її неосяжної любові вистачало для
всіх. Покоління вже дорослих дітей згадують, відвідують свою виховательку, вітають зі святами. Одного разу перед жіночим
святом Надія Пилипівна знайшла в поштовій скриньці вітального листа. Його
написала тридцятирічна дівчина. Ось цей
лист:
Ви пам’ятаєте, як ми любили Вас
І як ми ждали зустрічі із вами.
Ви стали мамою для нас
Такою ж лагідною, ніжною, як рідна мама.
А пам’ятаєте, як всі свята
Ми святкували тільки разом.
Ці спогади залишені у нас в душі,
Ми не забудем їх ніколи.
Бо щастя це дароване лиш Вами,
Бо щастя це принесли тільки Ви.
І в цей прекрасний день усіх жінок
Засяє сонце хай і в вашім домі.
І ми так хочем, щоб у цю хвилинку
Ви радувалися, цвіли
теплом.
І щоб згадали нас,
бешкетників маленьких,
І не забули щоб
про нас.
Адже ви перша, хто увів нас у цей світ
Адже ви друга наша мама.
Записала Інна Шовкун
52 роки разом. Або секрети щасливого подружнього життя
Записала Тетяна Кравченко
Прийшла любов непрохана й неждана, ну як мені за нею не піти?
52 роки подружнього життя Хонька Миколи Федоровича та Хонько Ольги
Миколаївни
Здається, це
було давно, здається – це було вчора. В такий же зимовий погожий день відбулося сватання в Михайло-Коцюбинському. Приїхала жовтим
«Запорожцем» родина Хоньків до Потапенків. А сватали саме нашу Ольгу, зі всіма
традиціями, де давала найкращу хустку своєму нареченому Колі, і всім іншим, те
що надбала.
А почалося все із православного свята Михайла, коли Оля повернулася від гостей із Ладинки, куди спеціально їздила, щоб подивитися фільм «Вій». Приїхала додому, а ввечері із подругами пішла на танці, де був раніше танцмайданчик. В цей час з армії повернулися хлопці. І зустрілися хлопці з Лугинівки і дівчата з сивківської вулиці. Кохання з першого погляду. Тільки глянув Микола і сказав, що Оля буде його. Увагу привернула неабияка чорнява врода, з червоною в квітках хусткою на голові. Не давав проходу Олі, залицявся, проводив додому і у відповідь кохання накотило хвилею і не лишило шляху до відступу.
Так почалися
побачення, де називав і найкращою, і найдорожчою. Коли батьки Олі дізналися про
їхні побачення, зумів знайти слова, щоб заспокоїти материнське серце.
Весілля
відбулося 1 травня 1969 року. «Дурманом солодким віяло, коли цвіли сади», коли
наречена була вдягнена в білу сукню
нижче коліна, з прикрасою у вигляді банта та короткою фатою.
Я згадую те
весілля, де ми дітлахами бігали поміж дорослих, заглядалися на наречених,
дивувалися від крику «гірко» і самі підкрикували. Грав дядько на гармошці,
співали і весільні обрядові пісні, частушки. Пісні запам`яталися: «Горіла сосна», «Що й на морі качка пливе», а ще
щось про старшу сваху… Весілля було по тодішніх часах з усіма родичами,
сусідами, друзями. Від малого, як кажуть, до старого. Столи не ломились від
наїдків та напитків, але тушкована капуста, коржики і кисіль фруктовий запам`яталися.
Привезли
наречену із усім приданим і почали розвішувати рушники, підзорники та все інше
добро, а виявилося багато, як зазначив
хрещений Миколи : «Казали – бідна, а виявилося, як кажуть: і не їла, і не
спала, та все добро дбала». Багато залишилось
вишивок різних, три картини досі лежать нові, не заведені в рамки, ті,
що вишивала в юності.
І почалася
наступна сторінка життя - «чорно-білий колір». Бувають долі різні: світлі і
радісні, важкі і навіть трагічні. Та частіше все в житті поєднується. Всього
було в сім`ї
Хоньків. Були моменти щастя і справжніх випробувань. Не прийняла свекруха
невістку в свою сім`ю.., і це було найважче пережити з своїм Колею, як називала його Оля. Бо
він був і син і чоловік, як між двома вогнями. Недарма ж, «кохання рятує світ» -
є такий вислів. Оля поставила чоловіка перед фактом, або будуємо свій будинок,
або я піду до батьків. Тоді купили будову колишнього райвійськомату за 500
крб., був там, де зараз дитсадок і почали удвох зводити собі хатину. Саме тут
згодилася спеціальність муляра, яку здобув Микола у Луганську, звідки призвався
на строкову службу в Чернігів, бо так розпорядилась доля своєю життєвою міцною
ниточкою. Щоб взяти земельну ділянку,
Микола залишив роботу в «Сільгосптехніці» і пішов до колгоспу, дали 25 соток
землі, а коли побудувалися, вирішив знову до «Сільгосптехніки», то тодішній
голова колгоспу дав вказівку відібрати
землю. Такі були правила. Відрізали по саму хату, навіть заборонили врожай
зібрати. І тільки після отриманих довідок із місця роботи залишили 15 соток.
Кожна жінка
мріє стати матір`ю, так і Оля подарувала світові нові життя - сина Михайла, бо на це свято познайомилась
зі своїм чоловіком, а згодом і донечку – Наташу, чи не найпопулярніше ім’я того
часу. Любов не згасла, а палала, чоловік був вдячний за те, що рід продовжився,
шанував кохану за те, що вона дала життя
їхнім дітям.
Все життя
пропрацював Микола у відділенні «Сільгосптехніка», а Ользі Миколаївні довелося
працювати і в хірургічному відділенні
колишньої райлікарні, і в «Сільгосптехніці», а останні 15 років в соціальній службі. Її працелюбству немає меж.
Щира і відверта, справедлива і мудра приходила на допомогу людям похилого віку.
Підтримувала не тільки ділом, а й словом в ту хвилину, коли мудра порада була
потрібна, як повітря. За сумлінну працю була нагороджена медаллю та
неодноразово грамотами, з радістю розповідає, як у філармонії вручали нагороду,
а потім був фуршет в ресторані «Десна».
Несли по життю своє кохання, як вміли. Головне, що підтримували одне одного, поважали, він її, як жінку, матір, дружину, а вона його з усіма чоловічими сторонами. Двері для друзів, родичів були завжди відкриті, поділяться останнім, дадуть пораду.
Тримали різну домашню худобу. Корівка була годувальницею у всі часи. Поки мали сили і здоров`я, стільки і тримали. З задоволенням згадують заготівлю сіна, коли і в руках Ольги коса-семірка дзвеніла вранішнім дзвоником по срібних краплях роси, збиваючи ароматні трави. Не забувається і не повторюється таке! Микола окрім садівництва, неабиякий знаток в кролівництві, займався довго, і продавав, і виводив нові породи. А яку полуницю вирощує Ольга Миколаївна, різних сортів, грядки виполоті, ні єдиного бур`янчику! Господарочка! І пироги, і вареники, і тортики, і рулетики. Все вміє. Найцінніше надбання в сім`ї Хоньків – діти та онуки. То ж для них всілякі смаколики . Всіх люблять, про всіх тільки з любов`ю. Виростили двоє дітей і вже мають четверо онуків. З радістю згадують про сина, який служив у Пскові десантником, служив на афганському кордоні, після повернення – в міліції. Має двох синів. Один навчається в Львівській академії військ, а другий по контракту в Гончарівському. А Наталя несе службу бухгалтером у військовій частині Гончарівського. Син – в Харківській військовій академії, менший в Чернігівському кооперативному технікумі. По можливості приїздять до бабусі й дідуся. Збираються завжди на Різдво, дні народження, Великдень.
Життя, як життя,
не стоїть на місці, тому впевнено йдем вперед, не забуваючи при цьому, як майже
52 роки були поруч, підтримували і допомагали, згадували, раділи перемогам, і
сумували з поразок і своїх, і дитячих, і
намагались давати за свої поступки відповідь, як перед людьми, так і перед
Богом. Інколи серце бачило те, що очам не видно.
А любов була у
всі чотири пори року. Весною бігли разом від грози під всипаний квітами бузок,
влітку збирали ягоди, гребли сіно, купалися в річці. Восени разом варили
варення і заклеювали вікна від холоду. Взимку - допомагали пережити нежить і
довгі вечори…
На запитання,
що таке кохання, відповіла так: це те, що допомагає, це те, що змушує
страждати, це те, що дарує неповторне й ні з чим незрівнянне щастя…
Так і підійшли
ми до, ні, не останньої сторінки нашого життя, вона ще не написана і не має
назви, назвемо її «Три крапки».
Записала Тетяна Кравченко