«У ЛЮДСЬКІЙ ІСТОРІЇ ІСНУЄ ВІЙНА. Існує жорстокість, існує насильство, існує ненависть».
Як це все пережити? Як відродити себе, примиритися з жахіттями, подолати страх?
Кожна людина – господар свого життя. І тільки їй вирішувати: поховати себе під уламками минулого, чи простити, прийняти всіх, і в першу чергу себе і прийти до розуміння свого призначення у світі.
«Прощення не означає, що ти пробачаєш кривдникові те, що він зробив із тобою. Це ти прощаєш ту частину себе, що була жертвою, та відпускаєш усі звинувачення».
«Зцілення - це не відновлення, а відкриття. Відкриття надії у відчаї, відкриття відповіді там, де здавалося, що відповіді не існує, відкриття, що важливо, не те, що сталося, а те, що ми з цим робимо».
«Люди запитують у мене, як я навчилася долати минуле. Долати? Долати? Я нічого не здолала. Кожне побиття, бомбардування та селекційна черга, кожна жахлива мить, яку я вважала останньою, - все це досі живе в мені, в моїй пам`яті та нічних жахіттях. Минуле нікуди не зникає. Через нього не переступиш, його не видалиш. Воно живе в мені. Але також у мені живуть перспективи, які подарувало минуле: як я вижила, аби бути звільненою, бо живила надію у серці. Я вижила, аби пізнати свободу, бо навчилася прощати».
«Прощати нелегко. Значно легше триматися за кривди, прагнути помсти. Дуже легко створити в’язницю з болю, з минулого. У кращому випадку помста марна. Вона не може змінити того,що з вами сталося. Значно гіршим є те, що помста увічнює колообіг ненависті. Вона стає циклічна. Коли ми прагнемо помсти, хай і ненасильницької, ми рухаємося по колу замість того, аби просуватися вперед. Помста не звільняє».
«…Я зробила це заради себе. Я відпустила, звільнила частину себе, яка впродовж значної частини мого життя витрачала мою розумову та духовну енергію, аби тримати Гітлера на ланцюзі. І поки я трималася за той гнів, я була закута в ті ланцюги разом із Гітлером, замкнена у руйнівному минулому, у власному смутку».
«Час не лікує. Людина це робить сама, з часом. Зцілення можливе, коли ми вирішуємо взяти на себе відповідальність, коли вирішуємо піти на ризик і, нарешті , коли вирішуємо позбавитися рани, відпустити минуле чи журбу».
«Взаємини з пацієнтами навчили її важливих рис: «наші болісні випробування насправді не покарання, вони дарунок. Вони дарують нам майбутнє та його сенс, можливості знайти нашу унікальну мету та силу».
«Як легко життя може перетворитися на молебень провини та каяття, на пісню, що лунає з одним і тим же приспівом, з неможливістю простити собі. Як легко життя, яке ми не прожили , стає єдиним, якого ми воліємо. Як легко нас можна спокусити фантазією, що ми маємо вплив, що ми хоч колись мали вплив, що все, що ми могли або мали зробити чи сказати, якби ми лише зробили чи сказали це, могло б зцілити біль, стерти страждання, повернути втрачене».
«Але я більше не була ув’язненою. Я могла обрати власну свободу. Я могла перелічити власні почуття: гнів, нікчемність, смуток, каяття. Я могла дозволити їм кружляти, зростати та вщухати , минати. Могла ризикнути та відпустити потребу покарати себе за те, що живу. Могла відпустити почуття провини та повернути справжню повноцінну себе».
Виступ перед військовими, які повернулися з Афганістану:
«Я нагадала собі, що я тут, аби поділитися найважливішою правдою, яку я знаю : що найміцніша в’язниця – наш власний розум і що ми вже маємо ключі - це готовність цілковито взяти на себе відповідальність за своє життя, готовність йти на ризик, готовність звільнити себе від звинувачень та повернути собі власну невинність , прийняти та полюбити себе за те, хто ми є насправді – люди, недосконалі та цілісні».
