Translate

пʼятниця, 4 лютого 2022 р.

52 роки разом. Або секрети щасливого подружнього життя

                                                                                                         Записала Тетяна Кравченко

Прийшла любов непрохана й неждана, ну як мені за нею не піти?

   52 роки подружнього життя Хонька Миколи Федоровича та Хонько Ольги Миколаївни

    Здається, це було давно, здається – це було вчора. В такий же зимовий погожий день відбулося сватання в  Михайло-Коцюбинському. Приїхала жовтим «Запорожцем» родина Хоньків до Потапенків. А сватали саме нашу Ольгу, зі всіма традиціями, де давала найкращу хустку своєму нареченому Колі, і всім іншим, те що надбала.

     А почалося все із православного свята Михайла, коли Оля повернулася від гостей із Ладинки, куди спеціально їздила, щоб подивитися фільм «Вій». Приїхала додому, а ввечері із подругами пішла на танці, де був раніше танцмайданчик. В цей час з армії повернулися хлопці. І зустрілися хлопці з Лугинівки і дівчата з сивківської вулиці. Кохання з першого погляду. Тільки глянув Микола  і сказав, що Оля буде його. Увагу привернула неабияка чорнява врода, з червоною в квітках хусткою  на голові. Не давав проходу Олі, залицявся, проводив додому і у відповідь кохання накотило хвилею і не лишило шляху до відступу.

    Так почалися побачення, де називав і  найкращою,  і найдорожчою. Коли батьки Олі дізналися про їхні побачення, зумів знайти слова, щоб заспокоїти материнське серце.

    Весілля відбулося 1 травня 1969 року. «Дурманом солодким віяло, коли цвіли сади», коли наречена була вдягнена  в білу сукню нижче коліна, з прикрасою у вигляді банта та короткою фатою.

    Я згадую те весілля, де ми дітлахами бігали поміж дорослих, заглядалися на наречених, дивувалися від крику «гірко» і самі підкрикували. Грав дядько на гармошці, співали і весільні обрядові пісні, частушки. Пісні запам`яталися: «Горіла сосна», «Що й на морі качка пливе», а ще щось про старшу сваху… Весілля було по тодішніх часах з усіма родичами, сусідами, друзями. Від малого, як кажуть, до старого. Столи не ломились від наїдків та напитків, але тушкована капуста, коржики і кисіль фруктовий запам`яталися.

    Привезли наречену із усім приданим і почали розвішувати рушники, підзорники та все інше добро, а виявилося  багато, як зазначив хрещений Миколи : «Казали – бідна, а виявилося, як кажуть: і не їла, і не спала, та все добро дбала». Багато залишилось  вишивок різних, три картини досі лежать нові, не заведені в рамки, ті, що вишивала в юності.

    І почалася наступна сторінка життя - «чорно-білий колір». Бувають долі різні: світлі і радісні, важкі і навіть трагічні. Та частіше все в житті поєднується. Всього було в сім`ї Хоньків. Були моменти щастя і справжніх випробувань. Не прийняла свекруха невістку в свою сім`ю.., і це було найважче пережити з своїм Колею, як називала його Оля. Бо він був і син і чоловік, як між двома вогнями. Недарма ж, «кохання рятує світ» - є такий вислів. Оля поставила чоловіка перед фактом, або будуємо свій будинок, або я піду до батьків. Тоді купили будову колишнього райвійськомату за 500 крб., був там, де зараз дитсадок і почали удвох зводити собі хатину. Саме тут згодилася спеціальність муляра, яку здобув Микола у Луганську, звідки призвався на строкову службу в Чернігів, бо так розпорядилась доля своєю життєвою міцною ниточкою.  Щоб взяти земельну ділянку, Микола залишив роботу в «Сільгосптехніці» і пішов до колгоспу, дали 25 соток землі, а коли побудувалися, вирішив знову до «Сільгосптехніки», то тодішній голова колгоспу  дав вказівку відібрати землю. Такі були правила. Відрізали по саму хату, навіть заборонили врожай зібрати. І тільки після отриманих довідок із місця роботи залишили 15 соток.

    Кожна жінка мріє стати матір`ю, так і Оля подарувала світові нові життя  - сина Михайла, бо на це свято познайомилась зі своїм чоловіком, а згодом і донечку – Наташу, чи не найпопулярніше ім’я того часу. Любов не згасла, а палала, чоловік був вдячний за те, що рід продовжився, шанував кохану за те, що вона дала життя  їхнім дітям.

     Все життя пропрацював Микола у відділенні «Сільгосптехніка», а Ользі Миколаївні довелося працювати і в хірургічному  відділенні колишньої райлікарні, і в «Сільгосптехніці», а останні 15 років в соціальній службі. Її працелюбству немає меж. Щира і відверта, справедлива і мудра приходила на допомогу людям похилого віку. Підтримувала не тільки ділом, а й словом в ту хвилину, коли мудра порада була потрібна, як повітря. За сумлінну працю була нагороджена медаллю та неодноразово грамотами, з радістю розповідає, як у філармонії вручали нагороду, а потім був фуршет  в ресторані «Десна».

     Несли по життю своє кохання, як вміли. Головне, що підтримували одне одного, поважали, він її, як жінку, матір, дружину, а вона його з усіма чоловічими сторонами. Двері для друзів, родичів були завжди відкриті, поділяться останнім, дадуть пораду.

      Тримали різну домашню худобу. Корівка була годувальницею у всі часи. Поки мали сили і здоров`я, стільки і тримали. З задоволенням згадують заготівлю сіна, коли і в руках Ольги коса-семірка дзвеніла вранішнім дзвоником по срібних краплях роси, збиваючи ароматні трави. Не забувається і не повторюється таке! Микола окрім садівництва, неабиякий знаток в кролівництві, займався довго, і продавав, і виводив нові породи. А яку полуницю вирощує Ольга Миколаївна, різних сортів, грядки виполоті, ні єдиного бур`янчику! Господарочка! І пироги, і вареники, і тортики, і рулетики. Все вміє. Найцінніше надбання в сім`ї Хоньків – діти та онуки. То ж  для них всілякі смаколики . Всіх люблять, про всіх тільки з любов`ю. Виростили двоє дітей і вже мають четверо онуків. З радістю згадують про сина, який служив у Пскові десантником, служив на афганському кордоні, після повернення – в міліції. Має двох синів. Один навчається в Львівській академії військ, а другий по контракту в Гончарівському. А Наталя несе службу бухгалтером у військовій частині Гончарівського. Син – в Харківській військовій академії, менший в Чернігівському кооперативному технікумі. По можливості приїздять до бабусі й дідуся. Збираються завжди на Різдво, дні народження, Великдень.

   Життя, як життя, не стоїть на місці, тому впевнено йдем вперед, не забуваючи при цьому, як майже 52 роки були поруч, підтримували і допомагали, згадували, раділи перемогам, і сумували з поразок і своїх, і дитячих,  і намагались давати за свої поступки відповідь, як перед людьми, так і перед Богом. Інколи серце бачило те, що очам не видно.

    А любов була у всі чотири пори року. Весною бігли разом від грози під всипаний квітами бузок, влітку збирали ягоди, гребли сіно, купалися в річці. Восени разом варили варення і заклеювали вікна від холоду. Взимку - допомагали пережити нежить і довгі вечори…

    На запитання, що таке кохання, відповіла так: це те, що допомагає, це те, що змушує страждати, це те, що дарує неповторне й ні з чим незрівнянне щастя…

   Так і підійшли ми до, ні, не останньої сторінки нашого життя, вона ще не написана і не має назви, назвемо її «Три  крапки».

                                                                      Записала Тетяна Кравченко







 

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар