Translate

понеділок, 21 лютого 2022 р.

З Надією по життю, з Надією все життя!

                            53 роки подружнього життя: Руденок Володимир Степанович 

                                      Руденок Надія Трохимівна

   Дихає спокійно, грудна клітка знову наповнюється життям і бажанням жити. А півгодини тому ось оці руки, які вже мають свою життєву історію, тремтіли й капали краплі на цукор, щоб хоч якось збити артеріальний тиск. –«Саме в цей момент я  згадав, як ми познайомились з моєю Надійкою (це ж треба було так, щоб ім`я відповідало всьому прожитому життю), завжди жити з надією на краще. Це, мабуть, і стало нашим девізом», - такі слова я почула від свого тата наступного дня, коли мамі було зле.  Я слухала і думала, а ми ж навіть не знаємо, як познайомились вони. І сьогодні, мабуть,  саме той час – вислухати, почути, запам`ятати, адже вони вже не такі молоді і вже пережили золоте весілля.

-       Мамо, тату – розкажіть, а як ви познайомилися?

Вони глянули один на одного з посмішкою, а в очах засяяв якийсь яскравий вогник. Невже? Недаремно кажуть, що життя загартовує і кріпить почуття ще сильніше.

      - Йшов 1967 рік. Літо, спека, ромашки польові стояли на підвіконні у банці в нашому цеху, - говорила мама. - Я в той час вже працювала на хлібопекарні.

-         Знайомтесь, це наші дівчата, які будуть вам відпускать хліб, - розповідав завідувач якомусь парубкові.

-         Красивий чуб (подумала я), - сказала мама і зирнула на тата.

-         Я слухав завідувача і дивився на цю ягозу (мале, худе, але таке  бистренне).  Поправив свого чуба і посміхнувся. Подумки записав «моя». Так і відбулася наша перша зустріч, – сказав тато.

А потім були зустрічі не віртуальні, як зараз, а тет-а-тет, погляди в очі, тримання за руки і перші, ще такі ніякові поцілунки. Не було ніяких перевірок, ніяких підступів, ніякого користування один одним. Було одне спільне рішення – шлюб на все життя.

Вже в 1968 році, в травні розписалися.

-         Мати з батьком дали мені шафу, в якій висіло моє одне платтячко, і я пішла в подружнє життя, - знову посміхнулася мама.

-         Весілля відгуляли і в Сивках (мама звідти родом) і в Коцюбинську (я корінний житель), - гордо сказав тато.  - А потім на весільні гроші купили постільну білизну, – додав він.

 Ось уже 53 роки мої батьки разом, пліч-о-пліч. На їхню долю випало дуже нелегке життя, але вони завжди підтримують один одного і нас до цього привчили. І це найголовніше – знати, що ти не один, як би не спіткнувся, тебе підтримають і втримають. Це й стало головною нашою сімейною цінністю, тому що саме в ці слова ми вкладаємо повагу, вірність і любов.

Всі замовкли на хвилину, і я помітила, як по татовому обличчю промайнув якийсь смуток.

-         Тату, ти чого? – спитала я.

-         Ось бач, як виходить. Спочатку було : «Де ти взялась на мою голову сивківка?», а тепер найрідніша і найкоханіша. Повернувся  до мами, притис за плечі, заплакав і шепнув на вушко. – Ти тільки живи.

Коли я спитала про секрет довголіття у шлюбі, вони в один голос відповіли, що спочатку це були діти Володимир, Тетяна, а тепер внуки: Павел і Ярослав, Олександр та Ліля.

 

                                                 Записала донька Таня Хмарська

                           





Немає коментарів:

Дописати коментар