Микола Фурс

                    Нащадок

Приїхав знов у вотчину свою,

Давно вже похилилася хатина,

Та я й тепер садибу цю люблю,

Куточок найрідніший України.

Господарем в хатину цю зайду

І образам зтьмянілим помолюсь,

Стареньку грубку звично розтоплю,

Я заповітом батьківським горджусь.

Піду мерщій з відерцем білим до криниці,

Яку копали хутором колись,

Нап'юся чистої, холодної водиці,

Відразу втома дінеться кудись.

А вечером зійдуться всі сусіди,

Щоб з постаттю відомою зустрітись,

Вони завжди, як тільки я приїду,

Новинами виходять поділитись.

Вже називають діти мене дідом,

Пофарбувала скроні сивина,

Але я знову на той рік приїду,

Дай Бог, щоб закінчилася війна.

Неси мене вітре.

Неси мене вітре до мами і тата,

До рідного краю неси,

Неси, щоб стареньких батьків обійняти,

Згадати дитинства часи.

Як тільки зустріну батьків моїх милих,

До самого долу вклонюсь,

За те, що вкраїнцем мене народили,

Що я цим корінням горджусь.

Неси мене вітре до рідної хати,

Де я народився і жив.

Об'їздив країн я по світу багато

Та краще землі не зустрів.

Тут рідна калина росте край дороги,

Вкраїнські тут села й міста.

Такого врожаю немає ні в кого,

Щоб так колосились жита.

Неси мене вітре до мами і тата,

Де пісня в саду солов'їна,

Неси, де чарують Дніпро і Карпати,

Де вільна моя Україна.

Червона калина, високі тополі,

Вкраїнські тут села й міста,

Я вдячний тобі за щасливу цю долю,

Вкраїно моя, золота.